Розділ 50

  Вінчання пройшло швидко. У каплиці були присутні близько двадцяти придворних, коли протестантський пастор, після необхідних питань, благословив пару.

  Босвелл побоювався, що Джейн скаже «ні». Вона й справді на якусь мить запнулася, похилила голову, але все ж таки промовила «так». А що їй лишалося? Батьки були за Босвелла, а чоловік, який їй подобався, одружився з іншою.

  Святкового обіду не було. Відразу після вінчання молоді поїхали на південь, у замок Ермітаж, який знаходився майже на кордоні з Англією.

  Шлях був довгим. Для молодої дружини лорд Босвелл наказав приготувати карету. Але Джейн критично обдивилася її і заявила:   

  - Я бажаю їхати на коні.

  Босвелл насупився. У нього був план: не чекати шлюбної ночі, а домогтися виконання шлюбного обов’язку прямо у кареті. Але Джейн викрутилася, бо насильно заштовхати її в карету у присутності свідків Босвелл не міг.

  Так вони і їхали усі сімдесят миль від Единбурга майже до кордону. Коні йшли повільним шагом, тому подорож тривала з ранку до самого вечора. Босвелл кілька разів поривався підстьобнути коня і понестися галопом. Але йому доводилося тамувати порив і повільно плентатися поруч з Джейн. Іноді він дозволяв собі відстати, і тоді перед його поглядом поставав стрункий стан та круті стегна Джейн, яка граційно погойдувалася в такт кінській ході.

  «Ось так ти скакатимеш на мені сьогодні вночі. Вже не відкрутишся, моя люба Джейн!» – задоволено думав він.

  Опівдні зупинилися пообідати. Босвелл допоміг Джейн зпуститися з коня. Затримав її у своїх обіймах, коли вона зісковзнула. Джейн відповіла таким холодним поглядом, що він відразу відпустив її.

  Слуги під наглядом вірного Дангліша встановили під одиноким деревом стіл та два стільці. Доставали з кошика вино та наїдки. Дангліш склонився перед Босвеллом, гостинно вказуючи рукою у напрямку стола:      

  - Прошу, мілорде. Обід вже чекає на вас.

Потім він вклонився перед Джейн:

  - Прошу, леді Босвелл.

Джейн пересмикнулась, наче від огиди. Босвелл помітив.

  Вони сіли за стіл. Гілки старого дуба відкидали плямисту тінь на багряну скатертину. Дангліш налив вина у келихи. 

  - Мені розбавленого з водою, – коротко промовила Джейн, коли її келих наповнився до половини.

  - Ви не хочете п’яніти? – запитав Босвелл.

  - Я не звикла до нерозбавленого вина.

  - Доведеться звикати. Тепер ви будете робити те, що я накажу. І не робитимете того, чого я не дозволю.

  Босвелл уважно стежив за тим, як зміниться обличчя Джейн. Вона залишилася незворушною. Пряма спина, очі опущені, губи стиснуті у тонку риску. Дангліш застиг над келихами з пляшкою в руці.

  - Налий міледі повний келих, – холодно наказав Босвелл.

Дангліш виконав наказ і відступив. 

  - Пийте, – Босвелл звернувся до Джейн.

  Сам він перехилив келих і одним махом випив вино до денця. Джейн бачила, як кілька червоних крапель впало на мережаний комірець. Вона зробила два ковтки і відставила вино на край стола.   

  - Пийте ще, ще, – наполягав Босвелл, невідступно дивлячись на неї.

  В його погляді читалася погроза. Джейн зробила ще кілька ковтків. Лише після цього Босвелл дозволив їй їсти.

  Від випитого вина у Джейн запоморочилась голова. Босвелл помітив це і почав розмову.

  - Ваше обличчя змінилося, коли вас назвали «леді Босвелл». Чому? – запитав він, вгризаючись в кабанячу ногу.

  - Я ще не звикла до нового прізвища, – відповіла вона, дивлячись убік.

  - Звикайте, – кинув Босвелл. – Тепер ви належите до клану Гепбернів.

  Джейн похилила голову. Босвелл прийняв цей жест за покірність і задоволено посміхнувся.

  На дубі цвірінькали пташки. Вітер доносив з долини запах сирої землі та молодих трав. Звуки та запахи весни. Босвелл пив вино і роздивлявся обличчя Джейн. Каштанове волосся червонясто блищало під сонячними променями. Карі очі були схожі на перестиглі вишні. А по молочно-білій шкірі були розсипані веснянки. Бліді, ледве помітні, вони викликали в ньому зворушливе почуття, якому він не знаходив назви. Начебто вона постала перед ним без прикрас, такою, якою була. Бо, як відомо, корсет та білила для жінок грають таку ж захисну роль, як обладунки та щит для чоловіків.  

  - Ви вже наїлися? – запитав він. – Тоді продовжимо подорож, щоб ніч не застала нас посеред дороги.

Джейн мовчки підвелася і пішла до коня.

***

  Вечір розмалював небо рожевими та жовтими фарбами, коли лорд та леді Босвелл дісталися до свого замку Ермітаж, який стояв на березі річки того ж імені.

  Замок був старий, простої будови, схожий на велику кам’яну коробку, зведену з великих сірих каменів. Жодного вікна, тільки кілька вузьких бійниць на самому верху. І височезна брама зі стрільчастим верхом. Начебто у замку жили не звичайні люди, а велетні.