Шателяра засудили до смертної кари за посягання на священну особу королеви.
У чому полягало те посягання – офіційно не повідомили. Люди необізнані могли подумати, ніби шевальє де Шателяр хотів вбити Марію Стюарт. Але насправді усі знали, що сталося у ту ніч. Подробиці передавалися з вуст у вуста. Були й такі, які завіряли, що королева таким чином звільнилася від обридлого коханця.
- А чому ви дивуєтесь? – розводили вони руками. – Вона усе життя прожила у Франції, а там усі жінки легковажні.
Злочинців з народу зазвичай страчували на ринку. Але Шателяр був дворянином. Задля нього збудували ешафот на зеленому лузі перед Голірудським палацом.
Народ зібрався за три години до страти. Кожен хотів зайняти найкраще місце, з якого видно усе.
Нарешті годинник пробив дев’яту ранку. На площу вивели приреченого.
Шателяр був вдягнений у чорні штани і чорну сорочку. Він наче завчасно носив жалобу по самому собі. Він виступав урочисто та повільно в оточенні стражників з алебардами. Кожен крок вивірений та вишуканий. Наче він танцював на паркетній підлозі, тримаючи за руку кохану жінку, а не здіймався на грубий, тільки що сколочений ешафот, від якого ще пахло свіжою сосною.
Три сходинки він майже пробіг легкою ходою. А там на нього чекав кат з сокирою плаха – дерев’яна колода, дрібно порубана та просичена кров’ю попередніх жертв.
Католицький священник, який стояв поруч з катом, простягнув йому хрест. Шателяр перехрестився, приклався вустами до хреста, а потім поцілував білу мережану хустку, яку тримав у руках. То був подарунок Марії Стюарт.
Йому дозволили сказати останнє слово.
Шателяр пошукав очима знайомі вікна. Може, майне за склом її струнка фігура? Але Марії не було. Вона не побажала дивитися на його смерть. Тоді Шателяр знову поцілував хустинку і промовив:
- Задля моєї королеви я готовий прийняти смертельні муки. І ніколи не перестану виголошувати: хай живе королева Марія!
І поклав голову на плаху.
Кат став над ним з загостреною сокирою. Прошепотів:
- Моліться, пане. І простягніть руки, щоб подати знак, коли будете готові.
Шателяр повернув голову і подивився на нього краєм ока:
- Твоя сокира добре наточена, кате?
- Добре, пане, – кивнув той. – Ви не відчуєте болю. Навіть не помітите.
- Яка іронія... – посміхнувся Шателяр.
Він довго молився. Відтягував, як міг, останню мить. Підсвідомо чекав, що зараз прибуде гінець від королеви, розгорне сувій і оголосить про помилування. Але гінця не було. Кат втомився чекати і вигукнув:
- Руки!
Від несподіванки Шателяр простягнув руки. Лезо топора впало на його шию. Коли обезголовлене тіло вкладали у наспіх сколочену труну, виявили, що пальці судомно стискали мережану хустинку. Так його і поховали.
***
Дзвін, який сповістив про смерть шевальє де Шателяра, долетів до кабінета Марії Стюарт, де вона писала чергового листа до короля Іспанії. Королева відклала перо і перехрестилася:
- Господи, помилуй його душу.
Увійшов граф де Морей, тримаючи у руках державні папери.
- Шателяр помер, – промовив він. – Це викликає у вас хоч якісь почуття?
- Так, – зітхнула Марія. – Хто тепер танцюватиме зі мною? Хто гратиме на лютні, хто співатиме?..
- Біля вас вертиться немало співаків, – зневажливо відповів Морей. – Поговорімо краще про вашого майбутнього чоловіка. Як вам Ерік, король Швеції?
- А який він? – запитала Марія.
- Ми можемо попросити портрет у шведського посла.
- Попросіть. Втім, мені більше до вподоби Іспанія.
- Ось тільки пропозиції від короля Іспанії ви й досі не отримали, – саркастично промовив Морей.
- Зате я отримала листа від Єлизавети! – раптом обурилася Марія. – Якби ви знали, що вона пише...
- Що?
- Що мені не варто виходити за дона Карлоса. Мовляв, він настільки хворий на голову, що може зашкодити мені. І що, заради дружби між нашими країнами, вона пропонує мені нареченого з високої англійської знаті.
- Ну, щодо дона Карлоса вона має рацію. Іспанський двір намагається приховати це, але уся Європа шепочеться. Прошу вас, сестро, відмовтеся від ідеї іспанського шлюбу, якою б привабливою вона вам не здавалася. До речі, кого вам пропонує в чоловіки королева Англії?
- Ви не повірите! Це таке велике нахабство!
Марія підскочила з місця і обурено забігала по кімнаті.
- Кого? Кажіть вже. Ну, не саму ж себе... – реготнув Морей.
- Свого коханця, Роберта Дадлі! Ось кого!
Морей теж обурився:
- Це неприпустимо!
- Ось, читайте, – Марія знайшла серед охайно складених паперів лист від Єлизавети. – Я якраз збиралася писати відповідь.
#16 в Історичний роман
#1744 в Любовні романи
#49 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 05.07.2026