Розділ 47

  Марія спросоння відчула, як чужі руки мацають її тіло. Спочатку їй здалося, що то Босвелл. Як тоді, на кораблі.

  Вона розплющила очі. Чоловік лежав на ній, безладно хапаючи її то за руки, то за груди, то за стегна. Намагався присмоктатися до її шиї. Заслинив її обличчя своїми поцілунками. Було страшно і огидно. Марія закричала:

  - Допоможіть!

  - Мовчіть, заради Господа Бога. Ви занапастите нас обох, – злякано прошепотів чоловік.

  Марія нарешті упізнала його. Шевальє де Шателяр, її вірний лицар, якого вона вважала справжнім трубадуром з минулих століть. Одним з тих, хто оспівував предмет кохання, обожнював його, поклонявся на відстані, як статуї Діви Марії, але не смів і пальцем торкнутися.  

  - Це ви, пане де Шателяр? – запитала вона.

  - Я, моя королево.

  - Залиште мене! Негайно! – зажадала Марія, намагаючись випручатися з його обіймів.

  - Якби ви знали, як я вас кохаю! – шепотів Шателяр, чіпляючись за неї.

  - Ви хочете збезчестити мене?

  - Я хочу вашого кохання, як найвищого блага! Станьте моєю! Після цього можна й померти...

  - Ви збожеволіли, – прошепотіла Марія. – Відпустіть мене, або я закричу. Я – королева. Ніхто не сміє торкатися мене без мого дозволу!

  У відчаї Шателяр спробував забратися їй під сорочку. Все одно, йому вже не було чого втрачати. Залишалася остання надія, що Марія збудиться, як усяка жінка з плоті та крові, і покориться йому так, як робили інші жінки до неї. Але Марія не бажала впокорюватися. Вона не була закохана у Шателяра.  

  - Аааа! – заволала вона так голосно, що нарешті прокинулись фрейліни та покоївки, які дрімали в передпокої.

Шателяр жалібно попросив:

  - Не кричіть. Я прийшов сюди не для того, щоб вчинити вам безчестя, а щоб показати, як сильно я вас люблю.

  Але Марія не переставала кричати.

  З-за дверей пролунали голоси:

  - Ваша величносте, з вами все добре?

  Шателяр, якому кожна секунда здавалася, довшою за вічність, чкурнув під ліжко. І завмер, слухаючи, як відчиняються двері і фрейліни, шльопаючи босими ногами, підбігають до ліжка.

  - Ваша величносте, що трапилось? – навперебій питали вони.

  - У мою опочивальню пробрався злодій. Він сховався під ліжком, – відповіла Марія.          

  Мері Гамільтон нахилилася і зазирнула під ліжко. Її очі зустрілися з очима Шателяра, якого вона не впізнала у напівтемряві опочивальні. Вона теж нажахано скрикнула.

  - Покличте стражу! – гукнув хтось.

  Шателяр не став чекати, поки прийдуть здорові та міцні чоловіки. Він вибрався з-під ліжка і чкурнув до виходу. Жінки злякано верещали, намагаючись затримати його. Але він, цей елегантний дворянин, який забув про вишукані манери, коли потрапив у пастку, розштовхав жінок і побіг геть. Але на виході потрапив у обійми озброєних солдатів, які перехопили його.

  - Куди біжиш? Ти хто такий? Як ти пробрався сюди? – питали вони, зв’язуючи Шателяру руки за спиною.

  - Я дворянин! Ви не смієте торкатися мене! – заявив Шателяр.

Але отримав відповідь:

  - Якщо дворянин скоює злочин, то на нього чекає той самий кат з підручними, що й на простолюдина.

  В опочивальню вбіг граф Морей, він же лорд Джеймс Стюарт, брат королеви та людина, яка насправді правила Шотландією.  

  - Що трапилось? – він кинувся до ліжка королеви.

  Марія натягнула ковдру до підборіддя. Її довге, хвилясте, старанно причесане волосся вибилося з-під чепчика і розсипалося по подушці.

  - Пан де Шателяр ховався під моїм ліжкомі дуже сильно налякав мене, – пролепетала вона.

  Джейн Гордон подала королеві розбавленого вина, щоб заспокоїти її. Граф Морей повернувся до шевальє де Шателяра.

  - Як ви насмілилися проникнути сюди? Ви розумієте, що означає ваш вчинок? Ви напали на помазанницю Божу!

  - Це не був напад. Я прийшов, щоб розповісти Її величності про моє велике кохання, – залопотів Шателяр.

  - Що?! – Морей насупив брови. – Тоді це ще гірше! Ви насмілилися дивитися на королеву, як на звичайну жінку! Ведіть його у підземелля. Хай суд вирішить, що робити з нападником.

  - Моя королево, захистіть мене! – кричав Шателяр, поки стражники тягнули його по коридору. 

  Його розпачливий крик потроху затихав. Граф Морей повернувся до жінок, які оточили Марію, і сухо звелів їм:

  -  Вийдіть.

  Залишившись наодинці з Марією, Морей заклав руки за спину і кілька разів пройшовся по кімнаті. Марія стежила за ним з ліжка. Чекала, коли він заговорить. Але Морей мовчав. Тоді заговорила Марія:

  - Що буде з шевальє де Шателяром?

  - Як суд вирішить, так і буде, – Морей потиснув плечима. – Скоріше за все, йому відрубають голову.