Розділ 44

  Марія прикликала до себе Джейн Гордон. Звеліла:

  - Присядь поруч зі мною. Поговоримо.

І вказала на табурет навпроти свого крісла.

  У присутності королеви фрейліна може сидіти лише тоді, коли її руки зайняті роботою. Джейн Гордон взяла гаптування і зробила кілька стібків.

  Марія дивилася на її схилену голову. Каштанове волосся, розділене на пробір, у сонячних променях мало рудуватий відблиск. Обличчя біле, наче скупане у молоці, а очі – темно-карі, великі і глибокі. Є від чого втрачати голову чоловікам. Лорд Босвелл неодмінно закохається...   

  - Ти хочеш вийти заміж за лорда Босвелла? – запитала вона.

  - Ні в якому разі! – здригнулася Джейн.

  Марія щиро здивувалася:

  - Чому?

Джейн задумалась:

  - Він здається мені злим і жорстоким.

  - Ти не розумієш! – хитнула головою Марія. – Він справжній чоловік у жорстокому чоловічому світі.

  Вона пригадала руки Босвелла на своєму тілі. Його поцілунок. Його запах – запах справжнього чоловіка. У спогадах той поцілунок здавався солодшим, ніж був насправді. Це все Джейн може мати щодня. Але вона відмовляється!!!

  Від спогадів стало солодко і соромно водночас. «Треба вступити у шлюб. Якнайшвидше, – подумала вона. – Плоть слабка...»

  - Я кохаю іншого чоловіка, – провадила тим часом Джейн Гордон.

  - Кого? – здивувалася королева.

  - Графа Огілві, – призналася леді Джейн.

  - Так він вже одружений, – усміхнулася Марія. – Забудь про нього. Ах, знаєш, про що я мрію? Щоб мої найкращі подруги одружилися з моїми надійними слугами. Тоді біля мене утвориться коло з вірних людей. А мені так потрібні надійні люди...

  Марія проникливо подивилася на Джейн. Фрейліні стало соромно, наче вона своєю впертістю ламала плани королеви. Джейн почервоніла і ще нижче опустила голову.

  - Можеш йти, – дозволила королева. – І запроси пана Шателяра. Я хочу поговорити з ним про те, як краще влаштувати наступне свято при дворі.

Джейн Гордон вклонилася і вийшла.

  Шевальє де Шателяр з’явився так швидко, начебто тинявся під дверима, сподіваючись, що королева викличе його у будь-який момент. Марія не запросила його сісти. Він стояв перед нею, відставивши ліву ногу, скручений у придворному поклоні.  

  - Ви заспіваєте для нас нову пісню у наступний четвер? – запитала Марія.

  - Так, Ваша величносте! Я щиро вдячний за можливість, яку ви надали мені.

  = Ах, шевальє! – мрійливо зітхнула вона. – Ви для мене – як шматочок Франції!

  Очі Шателяра заблищали. Він розчервонівся і попросив у Марії дозволу поцілувати їй руку. Вона простягнула йому долоню в сірій оксамитовій рукавичці. Шателяр притулився до рукавички палаючим обличчям і довго умлівав. Тепло та м’якість оксамиту створювали ілюзію, начебто він торкається шкіри королеви.

  - О, яке блаженство! – промурмотів він.

  Марія теж умлівала. Вона знову відчувала себе володаркою чоловічих сердець.

  - Шевальє... – Марія легенько випростала руку. А Шателярові здалося, ніби вона пестливо провела пальцями по його щоці.

  - Так, Ваша величносте?

  - Сподіваюся, ви все підготували до нашого сюрпризу?

  - Так, Ваша прекрасна величносте!

  - І ніхто не знає про нього?

  - Ніхто, Ваша величносте!

  - Це просто чудово! – Марія заплескала у долоні. – Я так хвилююся. Скоріше б настав четвер... Давайте ще раз станцюємо.

  - З превеликим задоволенням, моя королево. Бажаєте, щоб я покликав лютніста?

  - Так, покличте того італійця. Як його ім’я?

  - Давід Річчіо, – підказав Шателяр.

  - Так, синьйор Давід. Він такий милий... Покличте його.

  Давід Річчіо прийшов з лютнею, на якій грав неперевершено. Він був невеликого, порівняно з королевою, зросту, чим уміло користувався: його очі постійно втикалися в груди Марії. Мав темне хвилясте волосся, карі очі, велике підборіддя і низьке чоло. "Негарний! – казали про нього усі, хто його бачив. – Зате, коли він грає, його обличчя осявається небесним світлом».

  Також він віртуозно грав на скрипці, віолі, клавесині та новому інструменті, який називався віолончель і був схожий на таку величезну скрипку, що її годі було утримати в руках. Доводилося ставити на підлогу і утримувати між ніг. Сама Марія ніколи ще не бачила такої величезної скрипки, але Річчіо в одній із розмов описав їй ту віолончель і пообіцяв виписати її з Італії. Загалом, цей дивний чоловічок виявився цікавим співбесідником для королеви, яка любила поговорити про мистецтво.          

  Давід Річчіо потрапив в оркестр королеви Марії випадково. Спочатку він прибув до неї з посольством від герцога Савойського. Але, коли на одному зі свят, зіграв на скрипці, то так зачарував Марію Стюарт, що вона запросила його залишитися при ній, та ще й платила величезну суму у сімдесят п’ять фунтів стерлінгів на рік. Цих грошей вистачало Давіду Річчіо, щоб пишно вдягатися. А смачно їсти він пристосувався на королівській кухні.