Розділ 42

  Босвелл скакав в Единбург, на всі лади лаючи Джеймса Стюарта.         

  - Свинячий потрох! – крізь зуби бурмотів він. – Не міг влаштувати прийом, гідний королеви? Чи, може, не захотів?

  У Голірудський палац його пропустили без перешкод. Але коли він зажадав, щоб його пропустили до лорда Стюарта, то охоронець повідомив, що лорд-регент знаходиться на королівській раді, і його не можна турбувати.

  - Я лорд-адмірал і прибув з листом до регента від Її Величності королеви!

  Лише після цього охоронник з незадоволеним виглядом пішов доповідати лорду Стюарту.

  Регент зустрів Босвелла у просторій залі. Він сидів за довгим дубовим столом на головуючому місті. Перед ним були розкладені списані папери і стояла чорнильця. Окрім Стюарта за столом сиділи ще вісім лордів. Всі вони обернулися і зацікавлено вилупилися на Босвелла.

  Регент щось перекреслив на папері, дописав кілька слів, відклав перо і теж запитально подивився на нього.

  - Мілорде, – вклонився Босвелл. – Я не можу повірити у те, що сталося.

  - Що ж такого страшного сталося? – спокійно запитав Стюарт.

  Джеймс Стюарт змінився з часів їхньої зустрічі в Единбургзькій таверні. Тепер він виглядав солідніше. Поміж бровами залягла глибока зморшка, насмішливі губи ховалися у короткій густій бороді. Це вже був не невпевнений молодик, готовий приєднатися до бунтівних лордів, а політик, що займав найвищу з можливих посад.

  - Королева Марія повернулася у Шотландію і не зустріла гідного прийома!

  - То й що? – лорд Стюарт потиснув плечима. – Моя сестра – доросла самостійна жінка, здатна сісти на коня і приїхати у свій замок Голіруд. Ніхто не насмілиться перешкодити їй.

  Від такого цинічного нахабства Босвелл на мить втратив дар слова. Джеймс Стюарт посміхнувся:

  - Я пожартував. Справа у тому, що ми чекали на королеву трохи пізніше. Але, якщо Її Величність приїхала раніше, то ми негайно поїдемо їй назустріч. Лорде Мейтленд, лорде Аргайл! Ви поїдете зі мною.

***

  Марія провела у будинку негоціянта лише одну ніч. Наступного дня до неї завітав Джеймс Стюарт та ще кілька лордів, які погодилися супроводжувати його.

  Вони зустрілися внизу, у вітальні з незручними кріслами та побіленими стінами. Марія стояла з прямою спиною та піднесеним підборіддям. Лорди схилилися перед королевою і поцілували її руку. Майже як у Франції! Це пом’якшило її серце. Вона усміхнулася підданим отією дуже жіночою, кокетливою та гордовитою усмішкою, якою давно навчилася користуватися.

  - Ваша Величносте, моя любо сестро. Радий вас бачити! – промовив Джеймс Стюарт. – Вибачте, що не зустріли вас, як належить. Нам не доповіли про ваш приїзд.

  - Головне, що ви тут, брате, – Марія вирішила не здіймати скандалу. Сидячи у Лейті, вона встигла зрозуміти, що треба завойовувати серця підданих. Якщо вже їй судилося жити в Шотландії, то треба зробити це життя приємним.

  - Я привів коней, – повідомив Стюарт.

  - Це добре. Тоді негайно вирушаємо в Единбург! – вигукнула Марія. – Тут я більше не залишуся жодної хвилини!

  І ось вона вступила в Единбург, свою столицю. Місто, де її предки королювали майже двісті років.

  Процессія просувалася вулицею Королівська миля. Люди, яких не сповістили про прибуття королеви, відривалися від своїх звичайних справ і здивовано дивилися на неї. Марія їхала попереду на чорному коні зі срібною збруєю. Шлейф розкішної білої сукні гарно контрастував з чорною лискучою кінською шерстю. Але у холодному північному місті ніхто не оцінив цю красу. Тільки що пройшов дощ, і ноги коня тонули у багнюці.

  Поруч з Марією їхав Джеймс Стюарт. Його впізнавали. Його вітали. Він відповідав на вітання змахом руки у сірій рукавичці.  

  - Не переживайте, Ваша Величносте, – прошепотів він Марії. – Пізніше, коли люди звикнуть до вашої присутності, ми влаштуємо народні гуляння на вашу честь. А поки що зрозумійте: шотландці не бачили свою королеву тринадцять років. Їм треба звикнути до вас.

Марія вловила у цих словах неприємний натяк, але змовчала.

  Люди потроху збиралися на її шляху. На розі навіть стояв натовп. Але коли процессія порівнялася з тим натовпом, вона зрозуміла, що единбуржці зібралися не через неї. Посеред натовпу стояв бородатий чоловік у довгому чорному одязі та береті, насунутому на вуха. Він, приклавши долоні до серця і зводячи очі до неба, проповідував.

  Марія краєм вуха почула його проповідь.

  - Горе тій країні, де править жінка! – верещав він. – Так каже Біблія. Зараз я розповів вам про грішну та злочинну царицю Ієзавель, через яку Бог наслав кару на народ Ізраїля. А саму її зжерли собаки...

  - Хто це? – стривожено запитала Марія.

Лорд Стюарт махнув рукою:    

  - То Джон Нокс, місцевий проповідник. Дуже популярний серед народу.

  - Його слід покарати, – прошепотіла Марія, стиснувши губи у тонку риску.

  - За що? – здивовано запитав Стюарт.

  - За такі слова.