Розділ  39

  Корабель «Святий Андрій», на якому Марія Стюарт поверталася у рідне королівство, тримав курс на північ.

  Марія, вдягнена в чорне, стояла на кормі і дивилася на французький берег, який повільно віддалявся. Спочатку вона розрізняла постаті на пристані. Їй навіть здавалося, ніби вона впізнає друзів. Але дуже скоро всі вони злилися у пістряву пляму, серед якої годі було упізнати когось. Тільки величні кораблі з вітрилами, міські будинки та високі голки готичних соборів над черепичними дахами довго залишалися на виду.

  - Прощавай, люба Франціє, – прошепотіла Марія.

  Підступив вечір, а королева не хотіла покидати палубу.  

  - Ваша величносте, – підступив до неї Босвелл. – Ваша каюта вже готова. Бажаєте відпочити?

  - Ні-ні! – вигукнула вона. – Я бажаю бачити Францію до останньої миті, поки це можливо.

Босвелл зиркнув на вітрила.

  - Завтра вранці, коли ви встанете на світанку, Францію ще буде видно, – запевнив він.

Марія подумала і відповіла:

  - Все одно, я сьогодні не засну. Можна влаштувати мені ліжко на палубі, щоб було видно Францію?

  Забаганка була дивною. Але Босвелл не здивувався. Він вважав, що королеви можуть дозволити собі все, що завгодне.

  - Так, Ваша величносте. Зараз я накажу, щоб вам влаштували ліжко на кормі, – відповів він.

  Ліжко було готове через півгодини, покрите парчовою ковдрою і завалене десятком м’яких подушок, щоб королева могла зручно влаштуватися на ньому. Матроси навіть нашвидку зробили подобу балдахіна, а фрейліни розвішали на ньому шматки тканин, щоб захистити королеву від цікавих чоловічих поглядів.

  Марія вийшла з каюти, перевдягнена у зручні домашню сукню без корсета. Лягла у ліжко. Зорі світили через дірки у саморобному балдахіні. Сонні фрейліни сиділи навколо королевиного ліжка. А Марія Стюарт дивилася на далекі прибережні вогні і час від часу шепотіла:   

  - Прощавай, люба Франціє...

  Вона швидко заснула, а фрейліни не наважувалися покинути свою королеву. Треба було берегти спокій Марії, і не дозволяти, щоб якийсь п’яний матрос наважився прокрастися до неї. Уночі ці матроси, які спритно лазили по вантах та реях, здавалися схожими на розбійників. А їхній сміх звучав таємниче та загрозливо.

  Незабаром жінки, сидячи на стільцях навколо ліжка, почали куняти. Босвелл, нечутно ступаючи, прийшов зі своїм стільцем. Поставив його біля леді Джейн Гордон. Вона злякано здригнулася і прокинулась, коли Босвелл сів поруч.    

  - Мілорде, ви налякали мене! – прошепотіла вона. – Що ви тут робите?

  - Я прийшов захистити вас, – запевнив Босвелл, шкірячи зуби у нахабній посмішці.

  - Мене?

  - Вас. Ну і королеву, зрозуміло.

  - Від кого?

  - Від матросів.

  - Тобто, вашим матросам не можна довіряти? – насмішкувато запитала леді Джейн.

  - Можна. Але...

  - Що «але»?

  - Якщо хтось з них випив склянку-другу віскі, то голова піде кругом і можна накоїти біди. Це ж чоловіки, які тижнями, а то й місяцями не бачать жінок.

  - Ось як? Тобто, чоловікам не можна довірити жіночу честь? – вона саркастично посміхнулася і відвернулася.

  - Можна, – лорд Босвел потягнувся до леді Джейн, ткнувся носом у її мережаний, напахчений комірець. – Але...

  - Але що?

  - Ми, чоловіки, – слабкі створіння. Жіноча врода зводить нас з розуму.

  Вона відчула його гаряче дихання на щоці та шиї. Небезпечна близькість, від якої чесній жінці слід тікати подалі. Леді Джейн так і хотіла зробити. Але Босвелл обхопив її міцною рукою за талію і не дозволив встати зі стільця.

  - Сидіть, – наказав він. – Я не зроблю вам нічого поганого. Ми ж не самі!

  - Приберіть руки і я залишуся, – сухо промовила Джейн.

  - Обіцяєте?

  - Обіцяю.

  - Добре, – лорд Босвелл прибрав руки.

  Нависла пауза. Було чути, як хвилі б’ються об корабель та десь високо на мачтах, майже над головою перегукуються матроси. Обличчя лорда Босвелла, негарне, грубе, погано поголене, але дивно привабливе, світилося від місяця та зорь.

  - Навіщо ви це робите, мілорде? Навіщо переслідуєте мене? – тихо запитала Джейн.

  - Королева Марія сказала, що ми повинні одружитися. Хто я такий, щоб перечити моїй королеві? А якщо вже наша доля вирішена, то найкраще, що ми можемо зробити, – це закохатися. Або хоча б зробити вигляд. Ви ж хочете бути щасливою?

  - Хочу, – зітхнула Джейн.

  - Я теж хочу. І вважаю, що настав час познайомитися поближче, – Босвелл знову присунувся до дівчини.

  - Я згодна познайомитись поближче, – кивнула вона. – Але давайте просто порозмовляємо.

  - Давайте.

  - Лорде Босвелл!