Розділ  38

  Через кілька днів речі королеви Марії були завантажені на корабель. Настав час прощання.

  Вже давно пристань міста Кале не бачила такої кількості блискучих дам та кавалерів. Навіть юний король Карл ІХ приїхав на кілька хвилин, щоб попрощатися з Марією. Вона щиро обійняла хлопчика, а потім схилилася перед ним у поклоні. Він теж скинув капелюх з пером і вклонився. Вийшло урочисто і щемливо. Вони були рівні: король Франції і королева Шотландії.

  Сьогодні Марія скинула білу вдовину сукню і вбралася в чорне. Це означало, що вона носила жалобу не тільки по Франциску ІІ, а й по всій Франції.

  Юні пажі розсипали перед нею пелюстки троянд. Увесь пірс був усипаний рожевими та білими пелюстками. Останній знак поваги від Франції тій, яка була королевою трохи більше року.  

  З пістрявого натовпу дам і кавалерів, що зібралися на пірсі, летіли квіти і вітання. Марія попрощалася з усіма, з ким була близька. Для кожного знайшла приємне слово. Її подруги, шотландські леді, супроводжували її  у плаванні.

  Поет Ронсар прочитав витончений вірш у її честь. Марія розчулилась до сліз і подарувала йому розу.

  Не хотілося покидати Францію, де Марія жила з п’яти років. Не хотілося робити останній крок. Але лорд Босвелл став позад королеви і прошепотів їй в вухо:    

  - Ваша величносте, вже час відпливати, поки не змінився вітер.

Марія махнула рукою проводжаючим:

  - Прощай, мила Франціє!

  - Прощайте, Ваша величносте! Прощайте, прощайте, найпрекрасніша з королев! – вибухнув натовп.

  Вона зробила кілька кроків по пірсу. Черевички тонули в пелюстках. Вітер грався складками чорної сукні, рвав з голови біле покривало. Марія притримувала його обома руками.

  Човни, пришвартовані біля пірса, погойдувалися на м’яких хвилях. На одному з них тріпотів королівський прапор. Лорд Босвелл простягнув руку королеві.

  - Дякую, лорде-адмірале, – промовила вона і зробила кілька кроків по хиткому трапу.

Опинившись у човні, Марія відмовилась сідати.

  - Ваша величносте, вам краще сісти. Море підступне. Одна занадто сильна хвиля – і ви впадете. І добре, якщо у човен!  

  - Я хочу бачити моїх колишніх підданих до останньої миті, – відмахнулася Марія. – І щоб вони бачили мене.

  Марія знала, що у чорній сукні на тлі блакитного неба та бірюзових хвиль вона має ефектний вигляд. Такою їй хотілося залишитися в пам’яті французів.

  Вірні фрейліни з кокетливим писком та виском розсідалися в інших човнах. Лорд Босвелл подав знак. Гребці вдарили веслами по воді. Човни поплили. Марія хитнулася, але втрималась.

  - Ви все ще відмовляєтесь сідати, Ваша величносте? – чемно запитав лорд Босвелл. – Тоді дозвольте мені підтримати вас.

Марія відчула на талії його міцні руки.

  Вперше після довгого часу чоловічі руки торкалися її тіла. Не тендітні ручки Франсуа, а міцні та гарячі пальці, від яких ставало млосно.

  - Тіла королеви не можна торкатися без її дозволу, – промовила Мері Бітон, єдина з фрейлін, яка зійшла на човен разом з Марією Стюарт.

  - Я – адмірал, і відповідаю за безпеку Її величності, – відповів лорд Джеймс.

Але руки прибрав.

Марія Стюарт промовила:

  - Краще я сяду.

  Не встигла вона вмоститися, як натовп на пристані сколихнувся. Звідти відділилася постать. Молодий дворянин, вбраний в блакитний колет, сірі штани та сірий плащ, біг по пірсу, голосно кричав щось незрозуміле і махав правою рукою. Ліва притримувала шпагу, яка мотилялася на боці.  

  - Що сталося? Хто це? Що він кричить? – здивувалася Марія.

  - Здається, це шевальє де Шателяр, – сказала Мері Бітон.

  Шевальє де Шателяр (а це, дійсно, був він) добіг до кінця помосту. Трохи повагався, а потім шубовстнув у воду як був: одягнений, з плащем та шпагою.

  - Почекайте мене! – благав він, намагаючись пливти за човнами. – Я з вами!

  Берет з великим блакитним пером злетів з голови Шателяра і подався у самостійне плавання. Плащ спочатку тримався на воді, надаючи шевальє схожості з великим плавучим кажаном. Але він швидко намочився і почав тягнути пловця на дно.  

  - Зачекайте! Підберіть його! – вигукнула Марія.

  - Звісно, підберемо, – озвався лорд Джеймс. – Існує правило: не можна залишати людину за бортом. Сушити весла! – цей наказ стосувався матросів.

  Шевальє де Шателяр спромігся доплисти до човна. Знесилений, він хапався за весла, які простягали йому матроси. Врешті решт, його витягли з води. Він сидів на кормі човна, мокрий, але щасливий.   

  - Шевальє де Шателяр, як ви наважились на таке? – гукнула з носа човна Марія Стюарт.

  Шателяра били дрижаки. Не тільки від холодної води, а й від хвилювання. Він тільки зараз зрозумів, що ризикував життям.

  - Заради вас, Ваша величносте, я готовий вмерти! – запевнив він.