Розділ  37

  Марія відтягувала повернення, як могла.

  Але настав серпень 1560 року. Двір перебував у місті Кале, яке тільки кілька років тому було відвойоване у Англії. Відвойоване герцогом де Гізом, дядечком Марії.

  Вона відтягувала подорож, як могла. Але, врешті решт, була змушена змиритися. В очікуванні корабля, який мав прибути за нею з Шотландії, Марія складала вірші про Франсуа.    

Серце моє страждає

Тому, що його немає.

Коли я дивлюсь на небо –

У хмарі його шукаю.

Очі його на мене

Дивляться звідусіль:

З неба, з води, із хмари...

А в серці – нестерпний біль!

Я простягаю руку

І наче торкаюсь його.

Ні вдень, ні вночі не забуду

Святого кохання мого.

  Вірші, були прості та щирі. Шевальє де Шателяр запропонував підібрати до них музику. Марія погодилась. Коли вона дивилася на Шателяра, то згадувала ту страшну ніч після смерті короля, коли вона, у відчаї, ледве не покликала його в свою опочивальню. Тепер вона раділа, що непоправного не сталося. Але поклоніння молодого і вродливого дворянина тішило її.

  Нарешті наступив день, коли Марії Стюарт доповіли, що корабель вже замаячив на горизонті, серед сірих хвиль. Марія негайно вирішила піти на пристань, щоб зустріти його. Даремно її відмовляли придворні дами королеви-матері. Марія Стюарт гордовито відповіла:

  -  Передайте вашій господині, що донька королів не повинна слухатися доньку негоціянтів.

  - Її величність королева-мати переживає за вашу долю. Вона ставиться до вас, як до власної доньки, – обурено прошепотіла мадам де П’єрвів.  

  - Хай мадам Катерина не переймається. Так, я пережила велике горе, але життя продовжується. Я ще можу бути щасливою. До мене сватаються королі Данії та Швеції. Та й сам дон Філіп Іспанський натякає на можливий шлюб з його сином на спадкоємцем доном Карлосом.

  Марія промовила це, зловтішаючись. Вона чудово знала, що Катерина Медичі мріяла видати за дона Карлоса доньку Маргариту.  

  - Ви вже когось обрали, Ваша величносте? – обережно запитала мадам де П’єрвів.

  - Коли я оберу собі нового чоловіка, то це неодмінно буде з кохання, – відповіла Марія. – О! Я не буду терпіти чоловіка, який бігатиме по коханках!

  Вона знала, що її слова донесуть Катерині Медичі, і стара королева неодмінно зрозуміє натяк. Але їй було байдуже. Скрині для повернення додому вже були готові.

  Де б не з’явилася Марія Стюарт, відразу навколо неї збиралася юрма закоханих чоловіків. Ось і тут, на пристані, сталося те ж саме. Опинившись серед дворян, вона повела з ними істинно фрвнцузську бесіду: чарівну, блискучу, дотепну і легковажну.

  З моря долітав солоний бриз. Корабель наближався. Вже було видно прапор Шотландії на щоглі. Марія озирнулася і побачила англійського посла. Подумала: «Як добре, що він тут. Мабуть, привіз відповідь на моє... прохання».

  Кілька тижнів тому, готуючись до подорожі, Марія з жахом подумала, що подорож забере кілька днів, а Північне море чаїть багато небезпек. Буря може потрощити корабель, викинути його на берег. І тоді вона, Марія Стюарт, опиниться на англійській землі, у владі королеви Єлизавети. Така перспектива лякала. Тому Марія звернулася до англійського посольства з проханням, яке звучало скоріше як вимога. Марії забаглося отримати від королеви Єлизавети право на проїзд вздовж англійських берегів. І ось, нарешті, відповідь.    

  - Розступіться, панове, – лагідно попросила Марія. – Дозвольте підійти панові Трокмортону. Мені потрібно з ним поговорити. Державні справи!.. – і вона сліпуче усміхнулася.

  Придворні, розсипаючись у вибаченнях і підмітаючи землю пір’ями від капелюхів, віддалилися. Марія підкликала посла Трокмортона і запропонувала йому прогулятися по пірсу. Удвох – посол у чорному, а Марія у білому – вони віддалялися від берега по вузькому помосту, збудованому на високих дерев’яних палях. Грізні охоронці королеви не дозволяли нікому наблизитись до неї.

  - Що відповіла ваша повелителька, моя кузина Єлизавета? – запитала Марія, дивлячись на море. День стояв ясний. Якщо примружитися, то з іншого боку проливу можна було побачити англійський берег.

  Посол зняв берет і приклав його до грудей, згинаючись у чемному придворному поклоні. Його волосся виявилося рудим, як і довга борода, розділена на два пасма.

  - Моя королева охоче видасть Вашій величності дозвіл на проїзд. Але за однієї умови... – промовив він випрямляючись.

  - Якої умови? – насупилась Марія.

  - Ваша величність підпише документ, у якому признає королеву Єлизавету законною володаркою Англійського королівства і відмовляється від посягань на корону Англії.

Марія почервоніла. Запитала з досадою:

  - Навіщо підписувати? Хіба мого чесного слова королеви не достатньо?

  Вона з викликом подивилася по посла. Той, вже не молодий, але й не старий, ровесник її покійної матері, чемно поклонився. Але, вирівнявшись, твердо відповів: