Розділ 36

  Франциска ІІ поховали у королівській усипальниці Сен-Дені через сорок днів після смерті. Марія була присутня на похованні у білій жалобній сукні і серпанку, який пишними складками спадав до пояса і огортав її струнку фігуру.  Від запаху свічок та ладану їй стало погано. Але вона трималася, щоб не дати Катерині Медичі нагоди познущатися з неї.

  Але королева-мати таки знайшла ту нагоду.

  За кілька тижнів, коли у королівство Францію завітала весна, двір поїхав на прогулянку за місто. Хтось доніс королеві-матері, що на березі Сени розквітли фіалки. Катерина Медичі задоволено заплескала у долоні і оголосила, що у неділю після меси вони усім двором поїдуть дивитися на ті фіалки.

  Карети зупинилися на обраному місці. Для короля Карла і королеви-матері лакеї поставили стільці з високими спинками і підлокітниками. Потім принесли це один стілець – без підлокітників і з низькою спинкою.

  Катерина вмостилася на своєму стільці і сказала Марії:  

  - Сідайте, дочко.

   Марія ображено глянула на запропонований стілець і піджала губи. Вона, королева з восьмого дня життя, звикла сидіти на найкращому зі стільців. А тут їй пропонують дещо трохи краще, ніж звичайнісінький табурет.

  - Не хочу, – відповіла вона. – Краще я піду прогулятися, подихати свіжим повітрям.

  - Це добре, – посміхнулася Катерина Медичі. – Я якраз хотіла оголосити веселе полювання: за фіалками. Хто знайде найбільшу кількість квітів, той отримає з рук Його величності короля коштовний подарунок.

  Вона подивилася на Карла. Хлопчик сидів на дорожньому троні, теліпаючи ногами. Цупкий накрохмалений комірець, схожий на мереживне жорно, натирав йому шию. Хлопчик відверто нудився серед нецікавих йому дворян і з радістю втік би, щоб погратися з однолітками.

  - Карле, покажи подарунок! – прошипіла йому на вуху королева-мати.

  Хлопчик здригнувся і пошукав у кишені. Видобув звідти перстень зі смарагдом. Показав придворним. Дами та кавалери загомоніли, виказуючи захоплення королівськими щедротами.

  - Полювання починається! – Катерина заплескала у долоні.

  - Матінко, можна мені теж шукати квіти? – звернувся до неї малий король.

  - Можна, сину. Тільки перед моїми очима. Відтепер ти король і маєш ворогів, які захочуть тебе викрасти, заради шантажу або помсти.

Малий король сповз зі стільця. Його обличчя виражало невимовний жах.             

  Придворні дами і кавалери розсипалися по берегу річки, вишукуючи квіти між минулорічної трави. Фіалок не було, але це не завадило розвагам. То одна, то інша парочка обережно зникала за верболозами. Катерина Медичі добродушно спостеріла за ними.  Відзначала, з якою дамою повіявся той чи інший дворянин. Роздумувала, як вона може використати результати спостережень. Адже, коли знаєш слабкість того чи іншого вельможі, можна тримати його у покорі.

  Ось, наприклад, Антуан де Бурбон, перший принц крові, який мав право на корону у випадку, якщо помруть усі сини Катерини. Ще донедавна він був вірним і закоханим чоловіком королеви Жанни Наваррської. А тепер побіг у ліс, туди, де між дерев майнула оксамитова спідниця красуні Луїзи де Руе. Треба буде налякати його, що ревнива дружина дізнається про його пригоди. Відразу стане слухняним! Одним високоповажним протестантом стане менше...

  Поки королева-мати так роздумувала, юний король Карл зник з-під її королівського нагляду. Катерина незадоволено озирнулась. Перерахувала фрейлін та придворних дам. Її оточувала лише половина. Друга половина десь повіялась з чоловіками. Нічого страшного. Після прогулянки вона допитає кожну і дізнається, з ким вона була, що робила і який секрет їй довірив випадковий коханець.

  Зненацька вона зрозуміла, що Марії Стюарт теж не видно. І це відкриття було неприємним. Цікаво, з ким вона зараз? І що робить? Катерина підвелася і заявила, що теж бажає прогулятися.

  Вона йшла повільно, перекочуючись з ноги на ногу і постукуючи ціпком. Чорний головний убір, званий «летюча миша», і широка чорна сукня робили її схожою на велетенську кажаниху, яка вилетіла на полювання за золотистими комахами.

  Марія зустріла Карла ІХ за кущами глоду. Хлопчик сидів навпочіпках і шукав щось на землі. Коли він побачив Марію, то поспішно підвівся.

  Марія низько вклонилась:

  - Вітаю, Ваша величносте.

  - І я вас вітаю, Ваша величносте, – вклонився хлопчик.

  Вони пішли поруч.   

  - Що у вас? – Марія поглядом вказала на руки Карла.

  - Я знайшов фіалки, – хлопець розтулив долоні і показав Марії зім’яті квіточки.

  - Які гарні, – похвалива вона.

  - Це для вас, – Карл невміло тицьнув букетик Марії. – Щоб ви виграли і отримали подарунок.

  - Як мило з вашого боку, Ваша величносте! А пам’ятаєте, як ми гралися разом?

  - Пам’ятаю. Це було так весело.

  - А тепер ви король... Вам подобається бути королем?

Карл зітхнув по-дитячому:

  - Я думав, що бути королем – означає робити все, що мені заманеться. А мені постійно кажуть, що того не можна, й іншого не можна... І треба завжди стерегтися, бо навколо – вороги.