Розділ  35

  Наступного ранку Марія Стюарт прокинулася у піднесеному настрої. У неї з’явилася надія, що справа якось владнається і вона залишиться у Франції – королевою.

  Але надія зникла за кілька хвилин, відразу, як вона встала з ліжка. Фрейліни, які повинні були перевдягти королеву у вдовину сукню, помітили криваві плями на її нічний сорочці і на простирадлі. І відразу ж стало зрозуміло, що Марія Стюарт не носить під серцем майбутнього короля Франції.

  Мадам де П’єрвів відразу ж побігла до Катерини Медичі, щоб сповістити їй приємну новину. Марія не встигла навіть одягнутися, як перед нею постала королева-мати.

  Вдова у чорному стояла проти вдови у білому. Опецькувата Катерина Медичі проти високої та стрункої Марії Стюарт.

  Катерина відразу ж діловито відгорнула ковдру, побачила червону пляму на простирадлі і задоволено посміхнулася: 

  - Ось де нарешті розквітла червона троянда! Дуже вчасно! Збирайтеся. Король Карл і двір чекають на вас у головному залі.

  «Король Карл...» Марії було боляче. Ще не так давно лунало: «Король Франциск».

  - Я скоро буду. Тільки вдягнуся, – сухо відповіла вона.

  - Як швидко усе прояснилося, – не відчеплялася від неї Катерина Медичі. І свердлила її маленькими блакитними очицями, холодними, як крига. – Була колись в історії Франції одна королева, Марія Англійська, вдова Людовіка ХІІ. Так ось, ця хитра англійка після смерті короля заявила, що вагітна. Хтозна, як вона думала викрутитися. Певно, не чекала, що її зачинять у кімнаті, під пильним наглядом і не випускатимуть до чоловіків. Але все одно дізналися, що вона не вагітна і викрили її. Ах, до речі!.. Здається, та королева була вашою близькою родичкою?   

  - Так, Марія Англійська була рідною сестрою моєї бабусі, королеви Маргарити. А обидві вони – рідні сестри короля Генріха VІІІ Англійського. Ах, до речі! Королева Марія потім вийшла заміж з кохання і була щасливою, – відповіла Марія Стюарт.

  Катерина Медичі зрозуміла натяк Марії. Сама вона не мала родичів королівської крові і королевою стала випадково. І найболючіше – ніхто ніколи не кохав Катерину. Ну що ж, за то тепер вона втішиться владою, яка знову повертається до неї. Франциск, як повнолітній і одружений, не потребував регентів. Зато при малолітньому Карлі правитиме вона, королева-мати!

  - Ви вже готові? – запитала вона у Марії. – Тоді ходімо.

  Фрейліни вишикувалися в ряд, щоб дати пройти королевам. Марія, за звичкою, хотіла пройти першою, але Катерина Медичі перегородила їй дорогу.

  - Не забувайте, дочко. Честь йти першою відтепер знову належить мені. Я – мати короля, а ви – всього лиш бездітна королівська вдова.

І вийшла першою з чорно-білих покоїв, схожих на внутрішню оббивку труни.

  Вони йшли по широкому коридору. Попереду Катерина Медичі, тріумфуюча і задоволена. І Марія Стюарт, бліда та напружена, на крок позад неї. А придворні шанобливо вклонялися королеві Катерині. Так вони дійшли до головної зали орлеанської ратуші, де король Франциск ІІ провів останні дні свого короткого життя.

  Труна стояла на постаменті посеред просторої зали. Над труною – балдахін синього королівського кольору, щедро затканий золотими ліліями. Вдягнений й золото та білий шовк, загорнутий у королівську мантію, підбиту горностаєвим хутром, у труні лежав  Маріїн вірний товариш Франсуа, а для решти світу – король Франциск. Він був ще меншим, ще худорлявішим ніж завжди. Мабуть тому, що з нього вийняли нутрощі, щоб забальзамувати тіло. В долоні, складені на грудях, йому вклали символи влади: скипетр та руку правосуддя.

  Марія підійшла до труни. Але їй не дали востаннє подивитися на Франциска. Катерина Медичі підвела до неї сина Карла. Хлопчик був вбраний з королівською пишністю – у фіолетовий колет, розшитий золотом та перлинами, схожими на сльози, та короткі штани-бочечки. На м’якому оксамитовому береті – величезна чорна пір’їна. Фіолетовий – жалобний колір короля Франції. Катерина Медичі заздалегідь підготувала для Карла це вбрання, коли Франциск ще був живим.

  У присутності усього двору Карл підступив до Марії Стюарт і запитав: 

  - Мадам, я можу називати себе королем Франції?

  - Так, Ваша величносте, – переборюючи хрипкість у горлі, відповіла вона.

  І низько присіла у шанобливому поклоні перед десятирічним хлопчиком, новим королем Франції.

  З натовпу виступив канцер л’Опіталь. Нарешті він зміг виконати до кінця свій обов’язок і оголосити:

  - Король Франциск другий помер. Хай живе король Карл Дев’ятий!

  - Хай живе король Карл Дев’ятий! – підхопив натовп.

  Придворні раділи. А згодом про нового короля було оголошено у місті. Закалатали дзвони. Вже не сумно, як у день смерті Франциска, а радісно – на честь нового короля. Народ вибіг на вулиці і радів, бо не буде довгих місяців невідомості, невпевненості у майбутньому, здогадок про те, хто стане наступним королем. Усе зрозуміло. Король – Карл, якого можна побачити, поцілувати руку, а якщо пощастить, то й помацати.

  І відразу ж придворні стали в чергу, щоб поцілувати руку новому королю, заприсягтися йому у вірності, зазирнути йому в очі, звернути його увагу на себе. А поруч з малим королем стояла задоволена Катерина Медичі, легенько підтримуючи його за плече. Щоб усі бачили, хто саме відсьогодні править Францією.