Розділ  34

  Вдовине вбрання для королев Франції – біле. Біла сукня, біле покривало. Якщо є вишивка – то теж біла, майже непомітна. Так повелося ще зі стародавніх часів. Відсутність кольорів – це відсутніть радощів, відсутність емоцій.

  Катерина Медичі порушила старовинний звичай, коли після смерті Генріха ІІ вдяглася в чорне. Цим італійка хотіла показати, що її жалоба – глибша за звичайну.

  Марія, вдягнена в білу сукню, стояла перед дзеркалом. І знову навколо неї клопотали її фрейліни Мері Флемінг, Мері Бітон, Мері Лівінгстон та Джейн Гордон. Поправляли складки білого напівпрозорого покривала, яке спадало з французького чепчика, який мав форму цупкого півмісяця і був прикрашений білими перлинами. До вдовиного вбрання пасували перли.

  - Яка ви вродлива, Ваша величносте, – за звичкою примовляли фрейліни.

  - Мовчіть, – не витримала Марія. – Що мені з цієї вроди, якщо мій король вже ніколи не побачить мене?

  І все одно вона знала, що вродлива. Саме зараз, у сімнадцять років, вона розквітла, як ніколи раніше. Вона досягла віку, коли її життя мало б починатися. А натомість вона вже вдова.

  Стіни нової опочивальні, яку підготували для неї, були білими. Єдина прикраса – велике чорне розп’яття на столику. Покривало на ліжку – з чорного шовку. З книжок – тільки Часослов.  Та ще й за вікном білий сніг та чорні стовбури дерев!

  І не можна вийти з цієї чорно-білої кімнати. Бо вдова короля Франції не повинна з’являтися на публіці у наступні сорок днів. Ніхто не повинен бачити її жалобу. Особливо у такій ситуції, коли вона може виявитися вагітною.

  Катерина Медичі приставила до Марії Стюарт своїх придворних дам. Вирішувалася доля французської корони. Вірні подруги королеви Катерини пообіцяли пильно стежити за Марією. І від їхньої присутності дівчині ставало ще важче. Сльози підступали до горла, але вона стримувалася. Королеви не плачуть.

  Десь за стінами цієї холодної вдовиної обителі тіло короля Франциска ІІ готують до поховання. Найкращі лікарі Франції, уславлені вчені, професори Сорбонського університету патрають тендітне тіло підлітка, витягують з нього нутрощі, кладуть серце у підготовлений ковчежець. Можливо, розпилюють череп, щоб подивитися, що за хвороба ховалася в його голові. Марії ставало погано кожного разу, коли вона уявляла розпростерте хлоп’яче тіло під безжальними ножами та скальпелями.    

  Марія відійшла до вікна. По білому снігу гуляли кавалери і дами, вбрані в темний жалобний одяг. Без сміху, без пісень. Один кавалер відстав від групи і зупинився, дивлячись на її вікно. Побачив крізь тьмяне скло бліде обличчя королеви і низько вклонився, прикладаючи руку до грудей. Марія упізнала його: шевальє де Шателяр, її вірний лицар!

  У серці болісно защемило. А тут ще до неї підскочила огидна мадам де П’єрвів і грізно прошепотіла:

  - Негайно відійдіть від вікна, Ваша величносте! У вашому стані це непристойно!

  Марії довелося сісти у крісло біля ліжка. Знову запанувала тиша, яку ніхто не наважувався перервати. Фрейліни розсілися біля королеви на невисоких табуретах і тихо вишивали. Так тихо, що було чути, як голки проколюють полотно.

  Марія не ворушилася. Її охопила апатія.

  Хтось постукав у двері. Відчинила мадам де П’єрвів. Марія чула, як вона злякано залопотіла:

  - Ваше преосвященство! Вам сюди не можна. Ви ж чоловік!

  - Не несіть дурницю, дочко моя. Я не чоловік, а священнослужитель, – кардинал Лотарінгзький жестом відсторонив подругу королеви-матері, нашвидку перехрестив її і вступив в опочивальню, схожу на розкішну труну.

  - Дядечку! – Марія підхопилася з крісла і кинулася на груди кардиналу.

Мадам де П’єрвів голосно охнула і простягнула до них тремтячі руки:

  - Як можна?..

  - Можна, – посміхнувся кардинал. – Я прийшов, щоб сповідати королеву Марію, і втішити її у великому горі. І хай буде соромно тим, хто погано про це подумає. Вийдіть усі, панни і пані. Зачекайте у передпокої. Двері за собою можете не зачиняти. Коли вийду, я дам вам усім пастирське благословення.

  Він плавно змахнув рукою, милостиво усміхнувся – і жінки, молоді і не дуже, вийшли з опочивальні.

  Кардинал підвів Марію до вікна, витер їй сльози рукавом. Залишившись наодинці з дядьком – найближчою людиною після смерті матері – вона дозволила собі поплакати.

  - Я розумію і поділяю вашу скорботу, Ваша величносте, – промовив кардинал уголос. Так, щоб чули придворні дами Катерини Медичі, які, напевно, підслуховували за дверима.

Марія схлипнула.

  - Біль, що спіткав Францію, великий. Але й мій не менший. Я не можу думати ні про що інше, окрім смерті Франсуа.

Кардинал Лотарінгзький ледь чутно запитав:

  - Є надія, що ви вагітні?

Марія хитнула головою. Кардинал застогнав крізь сціплені зуби:

  - Шкода!.. Наш рід був за крок від корони. І отак втратити її?.. Який розпач.

  - Хіба я винна? – огризнулася Марія.

  - А хто ж? У вас було цілих півтора року щоб завагітніти і народити спадкоємця!