Розділ 33

  Так проминули весна, літо та осінь.

  Францискові ставало то краще, то гірше. Королівський двір мандрував від одного замка до іншого, іноді ненадовго заїжджаючи у Париж. Блуа, Амбуаз, Венсен, Фонтенбло, Шамбор, Шенонсо, Сен-Жермен, знову Фонтенбло... Пізня осінь застала молодого короля у вірному та славному місті Орлеані. І там Франциска так корчило від болю, що стало зрозуміло – доведеться пережити зиму в Орлеані. Якщо взагалі королю пощастить пережити цю зиму.

 Навіть Амбруаз Паре, чий скальпель часто творив чудеса, не міг допомогти. Хвороба була не тільки у вусі. Вона охопила усю голову. Нарив у вусі можна було проколоти золотою голкою і дивитися, як звідти витікає сіро-жовтий густий гній. А що робити, коли Франциск хапається за голову, падає на підлогу і вищить так сильно, що лякаються коні у королівській стайні? А потім приходить до тями і, зі сльозами на очах, скаржиться, що йому болить чоло, потилиця, маківка, скроні...

  Метр Паре припустив, що джерело гною знаходиться у голові Франциска. І щоб дійти до нього, треба проробити у коронованій голові дірку. Хірург вжив наукове слово «трепанація», щоб не налякати пацієнта. Але юнак зрозумів і налякався. І не лише він! Налякалися усі в оточенні короля. Одні вважали, що на продірявленій голові навряд чи втримається корона Франції. Інші – більшість придворних та членів родини – боялися, що король не витримає операції і помре.

  Мабуть, так воно б і сталося. Але без операції Франциск теж ризикував померти.

  Королева-мати щоденно приходила в опочивальню Франциска і приводила з собою наступного у черзі на корону сина – Карла. Хлопчику було лише десять років, але, на відміну від старшого брата, він був міцним та рожевощоким. Марія Стюарт радісно віталася з Карлом, який був товаришем її ігр. А Франциск ставав все сумнішим від кожної зустрічі з братом.

  Нарешті король не витримав: 

  - Матінко, навіщо ви щоденно приводите до мене брата? Він ще малий. Навіщо йому дивитися на мої страждання?

  - Хай дивиться, – холоднокровно відповіла Катерина Медичі. – Хай звикає до того, що він – спадкоємець корони. І придворні хай теж звикають бачити його біля вас. Адже ваша дружина так і не спромоглася народити дитину.

  Катерина тріумфально подивилася на Марію Стюарт, яка сиділа у кріслі, поставленому біля узголів’я королівського ліжка. Обличчя дівчини вкрилося червоними плямами, не стільки від сорому, скільки від образи.

  - Я зрозумів, – гірко вимовив Франциск. – Ви приводите Карла, щоб показати мені, що мій час скінчився, а він – наступний король. Той, що прийде, коли мене не стане.

  І відвернувся до стіни. Тепер йому хотілося кричати і скиглити не від того, що боліла голова, хоча цей біль не полишав його ні на мить. А від того, що защемило у грудях. Він відчув, як мати – рідна мати! – викреслила його зі списку живих.

  - Ви маєте проявити відповідальність, – голос королеви-матері звучав голосно і лячно, як Єрихонська труба. Франциск намагався затулити вуха, але все одно чув її. – Пам’ятаєте, як стійко поводився ваш батько перед смертю? Він благословив вас і передав вам таємницю королівського чуда. Будьте готові зробити те ж саме, коли настане ваш час!

  Катерина знову випхала наперед Карла. Франциск сумно подивився на брата і перевів погляд на широке вікно, за яким виднілося голе поле і далеко на обрії маячив ліс, що втратив листя. Король чекав на перший сніг, як колись у дитинстві, і на власну смерть. І не знав, що прийде раніше.

  Перший сніг і смерть для Франциска Другого наступили одночасно, 5 грудня 1560 року. Він не дожив трохи більше місяця до сімнадцяти років. Він так ніколи і не перетворився на сильного, мужнього, рішучого чоловіка, про якого мріяла Марія Стюарт.

  Франциск страждав і мучився, як завжди, а потім заснув. Марія сиділа поруч і тримала його за руку, як личить вірній дружині. Вона думала, що він спить, і не помітила, коли він помер. Просто через деякий час відчула, що його долоня стала важкою і дивно холодною. Як камінь.

  Марія злякано відпустила його руку і підскочила з крісла. Рука Франциска впала на покривало. Його голова, яка покоїлася на великій подушці, теж неприродно впала набік. Марія скрикнула, і відразу ж попрокидалися слуги, покоївки та ті кілька дворян, чий обов’язок був прислуговувати королю. Усі кинулася до Франциска, торкалися його, намагалися зазирнути у очі... А ті очі, широко розплющені, вже нічого не бачили.

  І відразу ж здійнялася метушня. До королівської опочивальні позбігалися ті, кому придворне становище надавало привілей – бути присутнім при смерті короля.

  Прийшла і королева-мати. Привела з собою сина Карла.

  Десятирічний Карл був схожий обличчям на старшого брата. Такий самий розріз очей, такий самий ніс і русяве, коротко підстрижене волосся. Але, на відміну від миршавого Франциска, він був здоровим хлопчиком. Катерина Медичі щось прошепотіла йому на вухо і підвела до королівського ліжка. Карл слухняно став на коліна перед Франциском, перехрестився і похилив голову. Натовп завмер у мовчанні. Усі дивилися на юного Карла – на стрижену потилицю і відстовбурчені дитячі вушка, які здавалися рожевими у світлі палаючих свічок. А Катерина Медичі височіла над ним, як чорна скеля.

  Лікар Амбруаз Паре нахилився над королем, торкнувся жили на його шиї, подивився на зіниці і мовчки відійшов у куток. Усі зрозуміли: надії нема. І тоді наперед вийшов канцлер Мішель де л’Опіталь. Він церемонно схилився перед королівським ліжком і витягнув зі складок чорної мантії дерев’яний жезл, увінчаний геральдичною лілеєю, – знак королівської влади. Підняв жезл над головою, так, щоб усі бачили, зламав навпіл і оголосив: