Розділ  31

  Шлях від Блуа до Амбуазу був короткий, але мандрівникам він здався найдовшим у їхньому житті.

  Карети їхали через темний ліс у супроводі бойового загону. У лісі темнішає швидше. Небо тільки почало вкриватися першими зорями, а таємничі тіні загрозливо ворушилися під сосновими гілками. Королю Франциску здавалося, ніби то змовники, і він увесь час лякливо притулявся до дружини.

  - Там хтось повзе! Ти бачиш, Маріє?

  Марія обіймала його і заспокоювала:   

  - То лише тіні від гілок, Ваша величносте!

  Запалили смолоскипи. На алебардах солдатів тремтіли помаранчеві вогники. Марії теж було страшно, але вона не показувала виду.

  Аж ось, нарешті, королівській поїзд дістався до замку Амбуаз. Він вважався неприступним, бо стояв на пагорбі, над рікою Луарою, і був оточений глибоким ровом і кількома мурами.

  Коли карета зупинилася у дворі замку, кардинал Лотарінгзький засунув обличчя у віконце і сказав:

  - Ось бачите, Ваша величносте. Ми довезли вас до небезпечного місця. Можете не хвилюватися. Протестанти не нападуть.

Франциск ІІ змучено усміхнувся.

  Але протестанти таки напали. Правда, майже через місяць, 16 березня. Озброєні партизанські загони почали наступ раніше, ніж планувалося. Ватажки не знали, що їхня таємниця відома католикам. Скінчилося усе тим, що солдати герцога Гіза половили протестантів на дорогах та лісових стежинах, які вели до Амбуаза.

  Зловили майже всіх повстанців. Вони не встигли нічого зробити, не те що – викрасти короля. Мало хто спромігся втекти.

  Солдати Гіза звозили бідолах до Амбуазького замку, і там кидали їх на подвір’ї – зв’язаних, обеззброєних, побитих, жалюгідних. Франциск ІІ кожні пів години підходив до вікна і з безпечної висоти дивився на змовників, які нещодавно загрожували його свободі. А тепер вони перестали бути загрозою. Франциск спочатку рахував протестантів, але швидко втратив лік, бо їх привозили все більше і більше. Загалом у той день і наступні кілька днів заарештували близько півтори тисячі протестантів.

  Дуже скоро їх судили за напад на королівську Величність і прирекли на страту.

  Король Франциск, королева Марія, королева-мати Катерина, та учесь двір дивилися на страту з високих мурів Амбуазького замку. Так вирішив кардинал Лотарінгзький. Королева-мати прислухалася до нього і теж порадила синові бути присутнім на страті.

  Ватажка Ла Реноді четвертували. Його руки та ноги прив’язали до чотирьох міцних коней, нахльоснули... І  юний король ледве не втратив свідомість, хоча з висоти йому було погано видно подробиці страти. Зате натовп внизу аж верещав від захвату, коли коні тягнули у різні боки площі кінцівки нещасного дворянина-протестанта, аж поки не розірвали його на шматки.

  А потім почалося жахливе. Працювало кілька катів водночас. Полоняників поставили у чергу і підводили до катів. Їм рубили голови, четвертували або вішали, в залежності від того, яке становище вони займали та наскільки важким був їхній злочин. Сказати, що кров у той день текла по вулицях Амбуаза – нічого не сказати, бо так воно й було. Піраміди з відрубаних голів, шматки розтерзаних тіл, повішані, які гойдалися на шибеницях під морозним березневим вітром... Приречених на повішання – ганебну смерть для дворян (а більшість змовників були дворянами) – врешті решт почали вішати на брамах і на дерев’яних переках, які стирчали з будівель та замкових мурів. Бо звичайні шибениці скоро скінчилися.

  Час минав, а смерті не закінчувалися. Як у пеклі – вічні муки, яким нема кінця. Густий запах крові здіймався над площею. Обличчя глядачів були спотворені жахом та огидою. Якась жінка впала на забруднену кров’ю бруківку, і її ледве не затоптав жадібний до жорстоких забав натовп.

  - Чому люди так люблять дивитися, як страчують людину, подібну їм? – роздувливо промовила Марія Стюарт. – Скільки людей зібралося на площі! Навіть жінки і діти прийшли подивитися на смерть. Що їх так приваблює? Як вони кричать! Звідки стільки ненависті? Адже завтра вони знову стануть звичайними, пересічними міщанами. Повернуться до своїх домашніх справ, і будуть жахатися від кожної маленької подряпини, залишеної кішкою.

  - Вони хотіли вбити нас! Хіба ти забула, Маріє? Вони заслуговують на смерть! – вигукнув король.

  - Я не забула. Я просто подумала, як це жахливо – покласти голову на ешафот і чекати останнього удару... – Марія здригнулася.

  Новий порив вітру приніс до них холод, різкий, як змах нпаги, краплі крові і запах смерті.

  - Ваші величності! – до короля і королеви наблизився кардинал Лотарінгзький. – Я не міг не почути вашу розмову, і ось що я думаю...

  - Кажіть, кардинале, – кивнув Франциск.

  Взагалі, ще з часів Франциска І, існувало правило, згідно якого ніякий підданий не міг заговорити до короля першим. Але кардинал Лотарінгзький порушив правило. Взагалі, він та його брат, герцог де Гіз, ставилися до короля фамільярно з тих пір, як зрозуміли, що можуть керувати юним монархом через свою племінницю. Франциск сприймав це як належне. Він звик слухатися Марію так само, як і вона звикла прислухатися до порад дядечків.

  Кардинал присунувся поближче до молодого короля і змовницьки підморгнув: