Розділ 29

  Виходячи з садка, Босвелл зіткнувся з Габрієлем де Монтгомері. Друзі зраділи несподіваній зустрічі і розчулено обійнялися.

  - Габріелю! – вигукнув Босвелл. – Як ти? Я стільки чув про тебе з часів останньої нашої зустрічі, що навіть і не сподівався побачити тебе при королівському дворі!

  - Як бачиш, я тут. Його величність король не переслідує мене. Адже усі бачили, що то був нещасний випадок... – відповів Габріель уголос, так, щоб його почули придворні пани, які прогулювалися неподалік і зацікавлено витягували шиї з цупко накрохмалених брижів, намагаючись почути їхню розмову. А на вухо Босвеллу він прошепотів: – Ходімо краще в якусь таверну, де ми зможемо вільно поговорити.

  - Ходімо, вип’ємо за нашу зустріч! – лорд Джеймс зрозумів. Реготнув і розв’язно ляснув Габріеля по плечу. – Я знаю неподалік один шиночок, де подають добре вино. Але дівки при ньому ще краще.

  - Ходімо, – ледь помітно підморгнув Монтгомері.

  У шинку і справді вродлива дівчина поставила на стіл перед друзями глечик з вином і дві глиняні чарки. Босвелл за звичкою ковзнув поглядом по грудях, які випиналися під лляною сорочкою, але Габріеля принади служниці не зацікавили. Він і справді був надміру стурбований.  

  - Ну, розповідай, – Босвелл зробив дівчині знак, щоб не заважала, і власноруч плеснув вино у чарку, яку підсунув поближче до Габріеля.

  - Що я можу тобі сказати? – граф де Монтгомері зробив ковток. – Так, мене дійсно не переслідують, хоча я чекав найгіршого. Король Генріх, коли помирав, сказав, що то був чесний поєдинок. Але якби ти бачив, з якою ненавистю дивиться на мене королева-мати!

  - Уявляю собі... – Босвелл зробив кілька ковтків.

  - Ні, друже, ти навіть не уявляєш!.. – гірко вигукнув Монтгомері. – Королева Катерина вбила б мене поглядом, якби могла.

  - Королева Катерина може вбити не тільки поглядом. Сам знаєш, що кажуть про неї. Але ти й досі живий. Це означає, що вона не збирається тебе вбивати, – незворушно відповів Босвелл.

  - Я й сам дивуюся, чому я й досі живий. Мабуть, королева не наважується влаштувати мені нещасний випадок чи смерть від дивної хвороби, бо розуміє, що підозра впаде на неї.

  - Забудь, Габріелю, – порадив Босвелл. – Ти живий, і це найважливіше.

  - Я живий, а король Генріх помер... – Габріель дивився на вино, що плескалося в його чарці, але мав такий вираз обличчя, наче бачив щось своє.

  - Така була воля Божа, – відрубав Босвелл. – Живи і насолоджуйся життям, поки живеш. Бо ніхто не знає, коли його спіткає смерть, і яку форму вона матиме. 

  - Живи... А як жити, коли я кожного дня бачу, як мій спис встромляється в око короля? Як його кров – священна монарша кров! – струмує по обличчю? Я не можу спокійно спати, бо щоночі прокидаюся від жахливого крику короля Генріха, який потім годинами дзвенить у моїх вухах.

  Босвелл промовчав. Стільки жаху та болю було в словах, а головне – в очах Габріеля, що він не знав, як утішити друга. Раптом пригадався їхній спільний похід до астролога-італійця. Власне, лорд Джеймс ніколи й не забував про пророцтво. Особливо з тих часів, як дізнався про те, яку роль відіграв Габріель де Монтгомері у смерті короля Генріха ІІ.

  - Пам’ятаєш, як ми ходили до метра Козімо? – нарашті наважився заговорити він.

  - Як забути?! – вигукнув Габріель. – Я тільки про нього тепер і думаю.Тоді ми посміялися, бо думали, що метр Козімо – шарлатан, який для всіх, хто до нього звертається, має універсальне пророцтво. Але, як бачиш, моє справджується... І боюся, що друга частина теж колись справдиться.

  - Яка друга частина? – запитав Босвелл. – Про те, що ти одружишся, але не станеш чоловіком?

  - Що? – здивувався Монтгомері. – Ти про що?

  - «Ви одружитеся, але не станете чоловіком; народите дітей, але не станете батьком; будете адміралом без флоту та полководцем без армії; вб'єте короля, самі назветеся королем, але ніколи не будете правити». Так сказав мені метр Козімо. Його слова відкарбувалися в моїй пам’яті.

  - Ні. Моє пророцтво було іншим, – впевнено відповів Габріель. – «Ви вб’єте короля і втратите голову на високому ешафоті, у присутності королеви».

  - Значить, метр Козімо – не шарлатан. Усі його пророцтва – різні, – прошепотів лорд Джеймс.

  Він пригадав Анну Трондсен, яка залишилася у селянській хатинці на узбережжі Фландрії, вагітна та самотня. Зринув у пам’яті отой обряд заручин, який у далекі язичницькі часи був весільним. Біла випещена рука Анни довірливо лягає на його засмаглу руку, їх перев’язує барвиста стрічка. І він, Босвелл, стає Анні начебто й чоловіком, а начебто і ні... Ось так збувся перший рядок пророцтва. А водночас – і другий. Анна скоро народить дитину, але Босвелл не має наміру повертатися до неї. Це він остаточно зрозумів, коли побачив леді Джейн Гордон.

  Втім, він не збирався розповідати Габріелю про свої стосунки з жінками. Зате невесело посміхнувся:

  - Моє пророцтво теж збувається. Я став адміралом без флота. Тепер доведеться стерегтися, щоб випадково не вбити якогось короля.

  - Випадкових смертей не буває. Усе, що нам судилося, написано на небі. А метр Козімо вміє читати майбутнє по зірках.