Адмірал Трондсен усіляко запопадав навколо Босвелла. Годував його чудовими обідами та розпливчастими обіцянками допомоги. За обідом Трондсен частенько перераховував, загинаючи пальці, назви кораблів, які нібито готові відпливти до Шотландії. Але Босвелл не бачив ні щогл, ні вітрил, ні канатів отих кораблів.
Коли обіцяні судна відпливуть до Шотландії? Не для того, щоби воювати з Англією. Ні. Так багато Босвел не просив. Він вже зрозумів, що ніхто не буде вести війну за Шотландію. Він тільки хотів вивезти Марію де Гіз із обложеного Лейта перш, ніж королева-регентка потрапить до рук бунтівників. "Коли будуть кораблі?" – засипав він питаннями старого адмірала. Тронсен зазвичай відмовлявся:
- Мені важко впливати на короля, який, як ви знаєте, дуже нерішучий. А остаточне рішення завжди залишається за його величністю.
- І нічого не можна вдіяти? – розпачливо питав лорд Босвелл.
- Можна ризикнути. Спорядити два чи три кораблі без відома короля. Але це все одно, що добровільно покласти голову на плаху.
- А ви не ризикнете? Як у колишні часи, про які ви мені розповідали, – Босвелл спробував пробудити в старому спогад про піратську молодість.
Трондсен хитро мружився:
- Я надто старий для цього. Самі бачите: маю п'ятдесят вісім років та сім дочок, за долю яких несу відповідальність перед Богом. Але я, мабуть, ризикнув би... Не для кожного, але для дуже близького родича – не побоявся б ризикнути. Розумієте?
- Розумію, – похмуро зітхав Босвелл, думаючи про те, що в близькій спорідненості з адміралом він, на жаль, не перебуває.
Але насправді лорд Джеймс нічого не розумів. Які б натяки на родичання не робив старий адмірал.
Від вічних відстрочок Трондсена Босвелл втратив би терпіння, якби його голова не була зайнята складними відносинами з Анною. Іноді Босвелл не відразу засинав. він вибирався зі спальні. Босоніж, здригаючись від вологого холоду кам'яних плит, блукав коридором. Прислухався до кожної двері, щоб дізнатися, де спить Анна. Якось до його настороженого слуху долинуло хрипке покашлювання Трондсена. Босвелл відскочив від дверей, начебто його вкусила гадюка. Іншим разом він зіткнувся з покоївкою. На той час він вже сходив з розуму без жіночої ласки. Відкинувши стриманість, лорд Джеймс звично поліз до служниці з поцілунками. Жінка заверещала, вибухнула купою незрозумілих датських чи норвезьких слів, і втекла, голосно ляскаючи дерев'яними підошвами черевиків. Босвелл розчаровано повернувся до себе.
Наступного ранку Босвелл нишком поглядав на господаря. Але по незворушному обличчю адмірала Трондсена не можна було зрозуміти, чи дізнався він про нічні походеньки гостя. Трондсен проявляв постійну добродушність по відношенню до Босвелла. І час від часу спритно залишав його наодинці з Анною.
Анна уникала Босвелла. Варто було дівчині випадково зустрітися зі спокусником – і її губи болісно кривилися. Вона швидко справлялася з хвилюванням, її обличчя набувало відчужено-холодного вигляду. Босвелла це запалювало ще сильніше. Він шукав зустрічі з нею.
Якось у час перед сутінками Босвелл знайшов Анну на березі моря. Вона сиділа на лаві, вирівнявши спину. Лорд Джеймс підкрався до дівчини, залишаючись непоміченим. Запитав зненацька:
- Ви дозволите сісти поряд з вами, панно?
Вона здригнулася від збентеження. Обернула до Босвелла обличчя, яке не встигло прийняти незворушний вираз. У рожевих променях сонця, що стрімко котилося до небокраю, блиснула сльоза на гладкій біло-рожевій щоці.
- Ви плачете? – вражено запитав він.
- Я сумую за Норвегією, – хрипко відповіла вона. – Вам відомо, що я насправді – норвежка, а не данка?
- Так. Ваш батько розповів.
- Там, за морем, у місті Берген, залишився будинок мого дитинства. Тут все по-іншому. Начебто море одне й те саме, і чайки однаково кричать, але немає химерно порізаних фьордів, у яких відбиваються хмари.
Босвелл згадав свій замок на скелі, прозорі озера, туман над скелями, сірий мох на деревах та замкових стінах, верес і чортополох. Сколихнулося серце, з якого раптом опала шкірка, яку він надягав для захисту, – всі ці вихваляння, зарозумілість, ставлення до жінки, як до джерела утіх... Лорд Джеймс з незвичною ніжністю обійняв Анну. Вона спочатку повагалася, а потім несміливо похилила голову йому на плече. Вони довго сиділи мовчки, дивлячись, як темніє небо, гаснуть яскраві фарби, загоряються зорі і срібляста місячна доріжка тремтить на хвилях.
А трохи згодом із темряви виступив адмірал. Молоді люди поспіхом відсахнулися один від одного. Але Трондсен не дозволив їм удати, ніби вони не обіймалися. Він опустив праву руку на плече Босвелла, а ліву – на Аннине. І такі могутні були долоні колишнього пірата, що обидва вони залишилися сидіти на лаві, наче прибиті цвяхами.
- Вам сподобалася моя гостинність, мілорде? – запитав Трондсен, по-бичачому нахиливши голову.
- Так, адмірале, – обережно відповів Босвелл.
- І як ви мені за нею відплатите? Невже ганьбою моєї родини?
Кроків за двадцять від скамниці Босвелл помітив трьох наймитів з косами на плечах. Холодне місячне світло загрозливо блищало на широких лезах.
#9 в Історичний роман
#865 в Любовні романи
#20 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 04.01.2026