Розділ  23

  Босвелл наздогнав Анну в довгому коридорі, де тьмяні обладунки сусідили з зазубреними мечами і щитами, які предки Трондсена використовували в давно забутих битвах. Вона зупинилася біля стрілчастого вікна, визирнула надвір. Запитала уїдливо:

  - Звідки бажаєте розпочати огляд замку? Може, з підземелля, куди батько садить слуг, що провинилися?

    - Краще зі сторожової вежі, – відповів він, галантно подаючи їй руку.

  Але Анна не захотіла спертися на послужливо підставлений лікоть Босвелла. Люто блимнувши очима, вона підібрала кінчиками пальців поділ сукні і пішла вгору гвинтовими сходами, які називають «равликом». Босвелл за звичкою затримався біля підніжжя «равлика». У Парижі, мешканці якого славилися вигадками, він навчився підглядати за дамами, коли вони піднімалися чи спускалися сходами. Іноді серед купи нижніх спідниць виднілися жіночі ніжки – приємне видовище для дворян, молодих і не дуже. Але Анна Трондсен теж недаремно була у Франції. Вгадавши задум Босвелла, вона зупинилася на третьому щаблі і чекала, поки лорд Джеймс не заніс ногу над першим.

  - Ви образились на мене? – спитав він французькою, коли вони опинилися на оглядовому майданчику, що вінчав вежу.

  На півночі вирувало сіре море, пінний прибій бився об берег і тріпотіли серед хвиль вітрила рибальських човнів. На півдні – темніла орана земля, в якій колупалися схожі на мурах селяни, і зеленіла смужка лісу. Внизу, на подвір'ї замку, конюхи водили коней. Тільки чайки могли почути їхню розмову, а тому Анна Трондсен відверто відповіла:

  - Так, я образилась, мілорде. Ви не чекали? Вирішили, що я – одна з тих легковажних француженок, для яких ніч, проведена з випадковим чоловіком, – кумедний інцидент?

  Босвелл спробував запротестувати, але дівчина зупинила його, роздратовано махнувши рукою.

  - Я кохала вас, – гірко промовила вона. – Ваша зневага була для мене гіршою за ляпас. Після того, що трапилося між нами...

  Її голос здригнувся. Відвернувшись, вона крадькома витягла з рукава носову хустинку. Босвелл був вражений. Сьогодні по-іншому глянув на Анну, і вона несподівано здалась йому красунею. У Парижі, де царюють інші канони краси, йому здавалася важкою і незграбною висока, статна постать жительки півночі. Німецькі сукні Анни виглядали старомодними, коштовності – грубими. Сковані манери не йшли в жодне порівняння з пустотливим кокетством парижанок. Коров'яча грація – так раніше він визначав повільність Анни. Але тепер, коли північний вітер розкидав її темно-русяві кучері, коли вологий туман піднімався від моря, яке було такого ж темно-сірого кольору, як і Аннині очі, він зрозумів: це не коров'яча грація, це – грація валькірії! Анна Трондсен була справжньою дочкою вікінгів і її врода проявилася в рідній обстановці.

  Захотілося обійняти її, притиснути до серця, яке раптом стрепенулось і швидко забилося. Але душевний порив був приглушений іншим, тілесним. Ах, як давно він не цілував жінку! Анна вже побувала в його ліжку, отже, деякі права у нього збереглися. Босвелл, присунувшись до дівчини, гаряче зашепотів їй в обличчя:

  - Вибачте, я був неправий. Дозвольте мені виправити помилку. Анно, люба Анно! Ви така прекрасна зараз...

  Вона спритно вислизнула з його обіймів.

  - Якщо я відверто зізналася, що кохала вас, значить, кохання давно залишилося в минулому.

  - Якщо у багатті залишився тліючий вуглик, можна знову роздмухати полум'я, – запевнив Босвелл.

  Вона скривилася:

  - Залиште банальності. Скажіть краще, чому ви тут? Як ви познайомилися з моїм батьком?

  - Випадково. Я прибув у Копенгаген як посол від королеви-регентки Шотландії. Який я вдячний нагоді, що знову звела нас докупи! Тут, під цим сірим небом я побачив вашу справжню красу краще, ніж під палаючими канделябрами... 

  - Не брешіть, – глухо відповіла Анна.

  - Я не брешу.

  - Брешете. І я чудово розумію чому. Вам нудно тут, ось ви і вирішили розважитися. У Парижі, де багато легковажних жінок, я вам не сподобалась.

  Анна мала рацію. У глибині душі Босвел не міг не визнати цього. Закохатися в жінку, з якою вже переспав, здавалося йому не тільки дурним, а й не потрібним. Але спокусити заново скривджену норовистість – вже цікаво. У ньому прокинувся азарт мисливця, який почув звіра. Він чарівно посміхнувся:

  - Ви уїдливі, мадемуазель Трондсен. Ваші слова завдають мені болю.

  Анна гірко посміхнулася:

  - Сумніваюся, що цей ваш біль може зрівнятися з тим, який ви причинили мені колись.

  Не бажаючи продовжувати неприємну розмову, вона розвернулася і попрямувала до сходів. Вже тримаючись рукою за поручні, вона повернулася до Босвелла, який за інерцією пішов за нею:

  - Не смійте нагадувати мені про дурість, яку я зробила заради вас. Інакше я поскаржуюся батькові. Хай мені доведеться признатися у моєму соромні, але я усе розповім йому. І тоді ви дізнаєтеся, як нащадки вікінгів мстять за зганьблену честь дочок і сестер.

  Шепіт Анни звучав люто і пристрасно, як у валькірії на полі бою. Пронизливо закричали чайки, пролітаючи над вежею. Босвелл здригнувся, уявляючи, як ці птахи рватимуть закривавленими кігтями його неживе тіло.