Розділ 22

  Адмірал Трондсен проявив гостинність і запросив Босвелла до себе додому. Вони пливли на човні, дно якого встеляв розкішний, але пропахлий рибою та морськими водоростями килим. Вітер колихав адміральський штандарт. Різнокольорові двоповерхові будиночки пропливали за кормою. Чайки виловлювали з води рибу. І в цій утихомирюючій обстановці Трондсен вміло випитував у Босвелла про його життя в Шотландії, володіння, становище в суспільстві. Розповідав він і про себе. Босвелл дізнався, що Крістофер Трондсен насправді не данець, а норвежець, але давно живе з сім'єю на околиці Копенгагена, бо король обох королівств вважає за краще жити в Данії, лише зрідка навідуючись до Норвегії.

  Молодість Трондсена була яскравою та бурхливою. З випадкових слів і незрозумілих натяків Босвелл зрозумів, що адмірал у молодості не гидував піратством, помотався по різних країнах, убив пару-трійку супротивників, а потім отримав монарше прощення і благополучно поступив на королівську службу. Щось піратське ще залишалося в його зовнішності – чіпкий, пронизливий, цинічний погляд темно-сірих очей, гачкуватий ніс, шрам на щоці і сухі пальці, видублені вітрами північних морів.

  Коли човен пристав до берега, Босвелл був зачарований новим знайомцем.

  Сірий замок під світло-зеленим дахом височів на тлі передгрозового неба. Адмірал Трондсен з гордістю сказав Босвеллу, що якраз у такому замку він жив у рідній Норвегії, у славетному місті Бергені. А від замку до адміральського човна вже поспішали слуги. Трондсен роздавав накази – короткі та чіткі, як на військовому кораблі. Два-три слова, і прислуга вже знала, в якій кімнаті влаштувати гостя, як його розважити та що подати на урочистий обід.

  Босвелл помився у кадці з теплою водою і вдягнув чисту сорочку, яку мовчазна білява служниця поклала на його ліжко. Коли Джеймс, у супроводі господаря, увійшов до обідньої зали, від нього незвично пахло милом і сосновою смолою, якою була просочена кадка. В очі йому кинувся великий сірий камін, отвір якого в теплу пору року був вимощений запашними ялівцевими гілками. А над каміном – лицарський герб, увінчаний шоломом та прикрашений величезними, вимальованими на всю стіну крилами. За столом сиділи п'ять дівчат віком від двадцяти двох до дванадцяти років і вісімнадцятирічний юнак – діти адмірала. Ще дві дівчинки були малі і обідали окремо – з няньками та служницями.

  Трондсен церемонно представив гостю сина та дружину, а на дочок прикро махнув рукою. Сім дочок були головним болем Трондсена. Їх слід виростити, вигодувати, вбрати за останньою модою, забезпечити гідним адміральських дочок посагом і видати заміж. А де знайти стільки претендентів? Тому Крістофер Трондсен і оточив увагою Босвелла. Граф, адмірал, наближена особа королеви-матері, власник багатьох маєтків, хай і закладених... Словом, наречений не з останніх. Босвелл навіть не встиг роздивитися дівчат. Від строкатих прапорів, що звисали з високої дерев’яної стелі, картин на стінах, великої кількості їжі на столі і безлічі свічок мерехтіло в очах, немов від незграбних декорацій у ярмарковому фарсі.

  Босвелл вклонився всім і сів, де йому вказали – праворуч від господаря. Фру Трондсен, манірна, усміхнена і мовчазна дама, постійно дбала про те, щоб тарілка гостя не спорожніла. Поглядом вона вказувала слугам, яку саме з численних страв подати Босвеллу. І слуги, на подив шотландця, розуміли безсловесні вказівки господині.

  Страви були простими, але смачними і ситними. До них подавали не вино, як у Франції, а прохолодне пінне пиво. Босвелл швидко наївся і розслабився. Краєм вуха слухаючи адмірала, він потихеньку розглядав дівчат Трондсен. Старша сиділа навпроти нього. Час від часу вона відводила погляд від тарілки з дичиною, з перебільшеною розсіяністю дивилася на Босвелла і знову вдавала, ніби думки її зайняті виключно вечерею.

  Джеймс перевів погляд на другу сестру – таку ж білолицю та рум'яну, як і старша. Її русяве волосся було заплетене на потилиці і перевите дрібними перлами, зовсім як у паризьких дам. Молодші дівчатка, на відміну старших сестер, які поводилися пристойно, безсоромно роздивлялися гостя. Син – копія батька у всьому, за винятком роздвоєної бороди, – з цілком зрозумілої причини не привернув увагу Босвелла. Ковзнувши байдужим поглядом по вузькому обличчю юнака, лорд Джеймс переключився на третю за віком панну Трондсен.

  ...І тут його ніби вдарили мішком по голові. Приголомшений, він довго не міг отямитися. Анна!.. Анна Трондсен, його недавня паризька знайома, з якою він так погано обійшовся, виявилася дочкою адмірала! Недаремно, коли Крістофер Трондсен представився, Босвеллу здалося, що це прізвище він уже десь чув. Пізніше, коли вони пливли у човні, норвежець щось говорив про недавню поїздку до Франції за дорученням покійного короля, але і це Босвелл пропустив повз вуха. А міг би і пригадати!

  Відповідаючи на питання адмірала, Босвелл скоса поглядав на Анну. Між ними сидів син господаря. Хлопець пожадливо їв кабанячу ногу і затуляв Босвеллу огляд. Лише зрідка від відхилявся і дозволяв гостю бачити білий профіль Анни. Чи упізнала вона Босвелла? Безперечно, так. Аж надто скутою була її поведінка, і зневажливо звуженими – сірі очі. Вона вперто відверталась, і найчастіше Босвелл бачив русяве волосся, забране у просту зачіску, та рожеву мочку вуха, в якій погойдувалася схожа на грушу перлина.

  Крістофер Трондсен помітив, куди спрямований погляд гостя, але витлумачив його по-своєму. Після обіду він притримав Анну, яка намагалася якнайскоріше зникнути з зали. Представив її гостю:

  - Це моя дочка Анна, мілорде Босвелл. Вона їздила зі мною до Франції.