Розділ  19

  Генріх уже не кликав Діану. Його погляд став мутним і безглуздим. Катерина зрозуміла, що остання година близька. Метр Паре підтвердив побоювання королеви.

  І відразу ж заметушився весь палац. З'явилися всі, кому дозволялося бути присутнім під час смерті монарха, за посадою або завдяки спорідненості з королівською родиною. Товпилися біля ліжка помираючого принци та принцеси, королівський духівник, міністри, канцлер з важкою печаткою та інші високі посадовці.

  Привели дофіна. Юний Франсуа йшов, насилу переставляючи тремтячі ноги. Майбутня корона вже давила на нього. Він боявся відповідальності. Він не хотів передчасно дорослішати. Марія Стюарт супроводжувала чоловіка. Будучи старшою і сильнішою, вона вважала обов'язком підтримувати Франсуа. Вона була спокійна, адже це не її батько вмирав зараз жахливою смертю. І французька корона обіцяла Марії не клопіт, а додаткові почесті та розваги.

  Катерина Медичі підвела сина до короля. Підкоряючись матері, Франсуа відпустив руку Марії. Опустився навколішки перед вмираючим.

  - Просіть благословення, – прошепотіла Катерина.

  Метр Паре підніс до обличчя короля флакончик із нюхальними солями. Різкий запах змусив Генріха виринути з непритомності. Упізнавши дофіна, він згадав про королівський обов'язок.

  - Нахиліться ближче, Франсуа,– прошепотів Генріх з останніх сил.

  Дофін стягнув з голови сірий оксамитовий берет і слухняно схилився над батьком. На жаль, його камердинер припустився помилки, причепивши на головний убір принца фіолетове перо. А цей колір, як відомо, означає королівську жалобу. Генріх II ще жив, ще дихав, а його родичі вже діставали зі скринь жалобний одяг.

  Король благословив сина на довге та успішне царювання, відкрив йому таємницю монаршого дива – зцілення золотушних накладенням рук. А перед єдиним оком короля миготіло оте нещасне фіолетове перо, нагадуючи, що його уже викреслили з життя.

  Виконавши останній обов'язок, Генріх безсило відкинувся на подушку і помер. Усі присутні вловили момент, коли агонія, що тіпала його тіло, припинилася.

   Канцлер виступив наперед. Посеред абсолютної  тиші він переломив навпіл дерев'яний жезл, який був пофарбований у синій королівський колір і був увінчаний позолоченою лілеєю. Канцлер, пан де Вільруа, кинув уламки у різні боки і оголосив урочисто-сумним голосом:

  -    Король Генріх ІІ помер! Хай живе король Франциск ІІ!

   Бо королі у Франції не помирають. Коли один йде у вічність, інший заступає на його місце. 

  Франсуа тоненько схлипнув. Катерина Медичі похитнулася. Але, взявши себе в руки, прошепотіла синові:

    - Не забувайте, що відтепер ви – король.

  Вона не плакала. Час сліз настане вночі, коли не почує ніхто, крім відданої покоївки. І, як гірке полегшення, майнула думка: ніколи більше Генріх не покине її ліжко заради знадливих пестощів мадам де Пуатьє.

  Катерина схаменулася, коли Франсуа торкнувся її руки.

  - Матінко, – сказав він. – Я усвідомлюю свою молодість і недосвідченість. Допоможіть мені в царюванні своїми мудрими порадами, на які ви не скупилися для мого батька.

  Колись у дитинстві наставник змусив його вивчити цю фразу напам'ять. Генріх II неодноразово від’їздив на війну, де ризикував життя. Франсуа, про всяк випадок, готували в королі з того часу, як він навчився говорити. Якби він став королем у дитячому віці, то його мати була б регенткою. Зараз ця фраза виявилася зайвою, адже Франсуа досяг повноліття, одружився і вже не потребував регента. Але завчені слова вирвалися самі собою. Катерина прийняла їх як належне.

  Натомість Марія Стюарт стрепенулась.

  - Ваша величносте, – промовила вона, ледве утримуючись, щоб не назвати чоловіка просто Франсуа, як раніше. Відтепер будь-яке фамільярне звернення  до короля ставало недоречним, у тому числі і для його дружини. – Мої дядьки, герцог і кардинал де Гізи, будуть щасливі служити вам у справах військових та церковних. А ваша матінка заслуговує на відпочинок.

  Обидві жінки, юна і сорокарічна, кидали виклик одна одній. Між матір'ю та дружиною починалася одвічна боротьба за вплив. Франсуа завмер посередині – кволий і розгублений юнак, відтепер король Франції.

  Біля тіла померлого вже метушилися лікарі з медичного факультету Сорбонни – бородаті чоловіки у чорних мантіях і беретах, що закривали вуха. Розкладаючи на столику скальпелі, щипці та інші інструменти, що мали зловісний вигляд, вони готувалися розпорошити того, хто п'ять хвилин тому мав право страчувати і милувати. Спустошена оболонка займе своє місце в абатстві Сен-Дені, серце буде укладено в срібну раку, інші нутрощі вирушать до різних храмів і каплиць, як реліквії.

  Придворні шанобливо розступилися перед новою владою. Франсуа, відтепер король Франциск II, повільно та урочисто рушив до дверей. Катерина за звичкою хотіла пройти попереду сина, але, зіткнувшись поглядом із Марією Стюарт, відступила убік.

  - Честь іти першою відтепер належить вам, дочко, – сухо сказала Катерина новій королеві.

  Марія, високо піднявши підборіддя, подала руку юному королю. Гординя затьмарила розум, не дозволяючи дівчині вловити приховану ворожнечу в голосі Катерини. Перед Марією Стюарт схилялися в поклоні дворяни, офіцери та придворні дами. Напружена рука Франсуа тремтіла під її долонею. Він був гордий і схвильований. Краплі поту всипали його чоло. Марія Стюарт не стала витирати їх батистовою хусткою, як часто робила. Вона відчувала, що цей фамільярний жест може порушити урочистість моменту, який ніколи не повториться.