Розділ 7

  Чергування у королівському палаці добігло кінця. Джеймс Босвелл, човгаючи стоптаними чоботами і брязкаючи шпорами, залишив службові приміщення Лувру. Тепер йому хотілося одного – відіспатися після безсонної ночі. А надвечір прогулятися паризькими шинками у пошуках знайомих товаришів по чарці.

  Спекотно світило липневе сонце. Босвелл спітнів, але нізащо не скинув би улюбленого чорного вбрання. На його думку: світлий і кольоровий одяг носять лише молоді жінки та раболіпні придворні, напахчені та обвішані коштовностями. Справжнім чоловікам, мужнім та суворим, личить тільки чорне.

  - Наздоганяйте мене, Франсуа! – долетів до Босвелла дзвінкий дівочий голос.

  Він сповільнив крок і мимоволі обернувся, хоч і знав, що не годиться простому дворянину дивитися на забави юних принців. Але голос – милий, звучний, з легким акцентом – здався йому знайомим. Босвелл стягнув з голови чорний оксамитовий берет і вклонився своїй королеві, Марії Стюарт.

  Марія верховодила грою королівських дітей. Вона була найстаршою. Старшою за свого чоловіка, чотирнадцятирічного дофіна Франсуа. Старшою за тринадцятирічну Єлизавету, вже просватану за іспанського принца дона Карлоса. Старшою за дванадцятирічну Клод, яка теж мала нареченого – молодого герцога Лотарінгського, не з гілки Гізів, які стали французськими підданими, а з іншої, старшої гілки – тієї, яка володіла багатим Лотарингським герцогством. Старшою за десятирічного Карла, який майже наздогнав зростом брата Франсуа. Інші королівські діти – Генріх, Маргарита та Еркюль – зовсім ще нерозумна дрібнота. Вони плуталися під ногами і у грі старших не брали участі.

  По сірих плитах луврського двору бігала Марія у оксамитовій вишневій сукні. Кремові черевички наступали на тріщини, що поросли мохом. За нею – хлопчик-чоловік з глазами, зав'язаними шовковою хусткою. Боячись упасти, він обережно переставляв ноги і витягував уперед руки, як то роблять сліпі. Намагаючись відволікти дофіна, голосно плескали в долоні принцеси Клод і Єлизавета - худорляві дівчатка, нарум'янені і щедро обвішані коштовностями, як дорослі панни. Маленький Карл намагався підставити братові підніжку, користуючись тим, що у брата зав’язані очі. Карл підкрадався до Франсуа якнайближче і чекав на слушний момент. Але тут же тікав убік, тільки-но дофін повертав до нього витягнуті руки.

  Франсуа міг би впіймати Карла, який постійно крутився біля нього. Але він уперто йшов на дзвінкий, призовний сміх Марії.

  - Я тут, Франсуа! Ідіть до мене! – кликала юного чоловіка королева Шотландії. Так само вона шепотіла ночами в ліжку: «Ідіть до мене, Франсуа!» А сором'язливий підліток губився, не знаючи, що робити. І, затамувавши подих, прикидався сплячим. Лише коли Марія засинала, він відкидав ковдру і з завмираючим серцем торкався рукою ніжного стрункого тіла, яке ховалося під шовком нічної сорочки.

  Дофін слухняно йшов на поклик. Марія спритно уникала його. Франсуа спіймав поділ її сукні, схопив  його міцніше і смикнув до себе. Але оксамитова тканина вислизнула із тонких слабких рук хлопчика.

  Розчервоніла від гри, Марія зупинилася біля Босвелла. Той, відставивши праву ногу, схилився в чемному поклоні. Біле перо берета підмітало брудне, запилене луврське подвір'я.

  - Це ви, мілорде? – королева Шотландії привітно кивнула підданому. – Я не бачила вас від дня весілля.

  - Служба, Ваша величність, – розгинаючи спину, пояснив Босвелл.

  Дофін Франсуа з розгону налетів на дружину.

  - Упіймав, упіймав! – радісно закричав він.

  - Так, Франсуа, ви мене впіймали, – поблажливо посміхнулася Марія, як доросла дівчина – дитині. Нескінченна доброта і терпіння відбилися в посмішці.

  - Тепер ви ловіть, – дофін збуджено зім’яв у руках шовковий шарф, який зірвав з очей.

  Босвелл прикусив губу, тамуючи бажання розреготатися. І схилився вдруге – тепер перед спадкоємцем французького престолу. А також – королем Шотландії! Адже Марія офіційно передала чоловікові право на свій титул. Після весілля Марію називали «королева-дофіна», а Франсуа – «король-дофін».

  - Зараз, Франсуа. Почекайте хвилинку, – безтурботно відповіла Марія. – Мілорде Босвелл, чи не хочете погратися з нами? У нас три дами і лише два кавалери.

  Лорд Джеймс подумав: «Після ночі на чергуванні – бігати подвір'ям разом із дітьми?! Леді Марія, ясна справа, королева. Але вона збожеволіла, якщо думає, що в мене немає інших справ». І, шанобливо усміхнувшись, промовив:

  - Вибачте, Ваша величносте, але я вже трохи застарий для дитячих ігор.

  Дофін-король Франсуа насупився:

  - Він не хоче грати з нами! Ось я пожалуюся батькові, що ваші піддані не бажають слухатися своїх короля та королеву!

  Марія міцно притиснула до себе примхливого чоловіка.

  - Заспокойтеся, коханий, – тихо прошепотіла вона на вухо підлітку. – Лорд Босвелл справді вже старий, він давно забув як грати. Навіщо він нам потрібен? Набагато цікавіше  гратися з вашими сестрами та братом.

  Франсуа заспокоївся. Обхопивши дружину за талію, він пригорнувся обличчям до її грудей, що виступали над гаптованим золотими нитками корсажем. Він був на півголови нижче Марії. Королева Шотландії притулилася щокою до темно-русявої маківки хлопчика-чоловіка і думала про те, що молодій володарці дикої гірської країни розумніше викликати у підданих любов, а не ненависть. Інакше лорди збунтуються, як проти матері, яка була регенткою на час неповноліття Марії. Та й зараз правила у Шотландії від імені доньки, яка з п’яти років проживала у Франції.