Розділ  4

  Босвелл не нудьгував у Франції. Туга по Шотландії якщо й нападала на нього, то дуже рідко, у години ранкового похмілля. Витончено-грайливий, вишукано-розпусний паризький двір припав йому до смаку. Розваги йшли одна за одною і радували відносним розмаїттям: учора – груба пиятика з солдатами в брудному шинку на вулиці Отріш; сьогодні – вишукана пиятика у розкішному королівському Луврі.

  Лорд Джеймс прибув у Лувр у тому самому шотландському вбранні, в якому супроводжував весільну карету Марії Стюарт.

  У величезній залі стояли два довгі дубові столи. Один – для придворних дам, інший – для кавалерів. Крізь широко відчинені двері виднівся третій стіл – королівський, накритий парчовою скатертиною і обставлений дорогоцінним посудом. Окремо від придворних, але у них на очах бенкетував король за одним столом з молодятами та принцами крові.

  Босвелл побачив вільне місце на довгій лаві, поряд з капітаном шотландської гвардії, графом Габріелем де Монтгомері. І спритно проліз туди, розштовхуючи прислугу.

  - Мадам, ви не туди потрапили. Жінки пригощаються за сусіднім столом, – Монтгомері, розвеселившись, смикнув Босвелла за край картатого пледа.

  - Йди до біса, – похмуро відповів той. – Мені начхати на глузування дурнів, але від тебе я не очікував дурних жартів. Ти – мій друг, і до того ж – шотландець по крові.

  Босвелл потягнувся до блюда з вепровим м'ясом, яке було нарізане великими соковитими шматками і перекладене духмяними травами. Від підчепив кинджалом один шматок, з якого стікав смачний гарячий жир, і перетягнув його на свою тарілку.

  - Не ображайся, я пожартував, – добродушно усміхнувся Габріель де Монтгомері.

  Він був темноволосий і темноокий. Походив із давнього шотландського роду, який служив королям Франції з часів Столітньої війни. Монтгомері прижилися на новій батьківщині, але не забули старої. Володіли французькими маєтками, носили французький титул, одружувалися з француженками, розмовляли французькою, зовсім забувши шотландську мову. Але при цьому – страшно пишалися шотландським корінням. І найбільшою честю для будь-якого Монтгомері була служба у шотландській королівській гвардії.

  - Та гаразд, я не ображаюся, – невиразно промимрив Босвелл, пережовуючи запашний шматок вепрятини. – Краще передай мені отой шматок індика. Моя шпага хоч і довга, але ніяк не дотягнеться до того боку столу.

  Поруч із Босвеллом зупинилися два лакеї. Один тримав тацю з супницею. Другий срібним черпаком налив ароматний суп у глибоку тарілку і церемонно поставив її перед шотландським лордом.

  - Що це? – Босвелл з подивом підняв густі брови.

  - Суп, мсьє, – незворушно озвався лакей.

  - Який суп?

  - З цибулі, сиру та трави естрагон, яку спеціально привозять до королівського стола з Піренейських гір.

  Босвелл зневажливо скривився:

  - Ти, дійсно, думаєш, що я жертиму воду з цибулею? – знущально запитав він у лакея.

  Добре вишколений лакей мовчав. Виголене обличчя чоловіка не виказувало жодних почуттів. Але тишком-нишком він розмірковував про дурних іноземців, які не вміють гідно оцінити смачний цибулиний суп, приправлений запашним естрагоном.

  - Забери цю гидоту! – звелів Босвелл.

  Лакей забарився, мабуть, від несподіванки.

  - Чого чекаєш? – Босвелл підвищив голос. І, зухвало поглядаючи на лакея, нахабно плюнув у суп.

  - Це – королівське частування! – ображено прошепотів лакей.

  Босвелл зніяковів. Скосив погляд на короля Генріха, який у сусідньому покої делікатно обгризав ніжку фазана. Потім – на суп, де між дрібно порізаною коричневою цибулею плавала слина.

  - Дуже шкода, що воно зіпсувалося. Подай мені іншу тарілку, а цю віднеси на кухню для дворні.

  Лакей мовчав, ображено підібгавши тонкі губи. Босвелл безпомилково зрозумів.

  - Ось тобі екю за послугу, – пробурчав він, жбурляючи на піднос із супницею золоту монету.

  Лакей з безпристрасним виглядом поставив перед лордом Босвеллом свіжий суп.

  Похмуро сьорбаючи цибулиний суп, лорд Джеймс оглядав зал. Жінки, обвішані намистами з перлів, що спускалися нижче пояса, і сережками, що відтягували мочку вуха, чинно їли суп. Граційно відставляючи пальці, обсмоктували кісточки каплунів та куріпок, і жбурляли їх під стіл. Витирали засмальцьвані руки об шматки пшеничного хліба або скатертину. І кокетливо посміхалися чоловікам губами, масними від жирної їжі.

  Босвелл пробігся очима по жіночих обличчях. Одних дам він добре знав, інших – ні. Ось із цією він уже переспав, і не проти повторити. Ту, кістляву блондинку з кучерявою собачою зачіскою, більше не бажає й знати. А ця...

  - Хто це? – запитав він, підштовхнувши ліктем графа де Монтгомері.

  - Ти про кого? – чавкаючи, відгукнувся граф.

  - Он та пухка шатенка в синій сукні, яка сидить поруч із мадам д'Артіг.

  Монтгомері злегка примружився, розглядаючи вказану даму:

   - А! Це донька данського посла.