Розділ  3

  На околицях Парижа зацвітали яблуневі дерева. У повітрі пахло бузком. У весільну карету впрягли четвірку білих коней. Гладкі шовковисті спини тварин покриті попонами, з правого боку яких було виткано золоті лілії на синьому тлі, стародавній герб французьких королів. А з лівої – білий хрест Святого Андрія, що простягся навскіс по блакитному тлі – герб Шотландії.

  Карета підстрибувала на вибоїнах. Колеса перерахували усі нерівно покладені камені, якими були вимощені паризькі вулиці. При кожному стрибку наречена падала на парчові подушки, але все одно сміялася. Щиро веселилася, розглядаючи у вікно карети цікавих городян, що заполонили шлях від Лувру до собору Паризької Богоматері. І, згадуючи про свою королівську гідність, гордовито вирівнювала спину і вітала парижан рукою, затягнутою в світло-блакитну рукавичку. Марія поводилася, як дівчинка. Та вона й була майже дитиною. Лише у грудні їй виповниться шістнадцять років. А королевою Шотландії вона стала після передчасної смерті батька, коли мала лише вісім днів від народження.

  Юні та веселі француженки кидали перед каретою Марії Стюарт гілки бузку, який ще не до кінця розпустився. Аромат фіолетових квітів забивав запах кінського гною, брудних ніг і немитих тіл бідняків. По обидва боки карети, створюючи заслін між королевою та народом, марширували шотландські стрілки. Високі та міцні, біляві чи русяві, однаковим жестом вони тримали на плечі важкі дворучні мечі. Французи дивувалися картатим пледам, що відкривали сильні ноги іноземних вояків, і посміювалися. Але так, щоб шотландці не помічали, бо їхній войновничий вигляд і важкі мечі викликали страх та повагу навіть у самих язикатих.

  Коні повільно протягли карету через міст. Від Сени тхнуло водоростями і застояною водою. Нотр-Дам знаходився близько. Над черепичними дахами сірих будинків височіли дві кам'яні вежі та голчастий шпиль собору. Прекрасно-потворні химери дивилися на місто, вишкіривши ікла та витріщивши очі. Калатали дзвони, розлякуючи голубів.

  Тримаючись за підставлену руку капітана шотландської королівської гвардії, Марія легко вистрибнула з карети. Вона увійшла до собору Паризької Богоматері, немов у зачарований замок. Тисячі свічок тріщали у високих свічниках, сліпили очі юної нареченої та присутніх гостей. Сіро-ліловий димок струмував до готичної стелі і огортав капітелі колон та пілястрів. Підніжжя вівтаря було усипане квітами з королівської оранжереї. І, піднявши долоні у привітанні, посміхався Марії кардинал Лотарингський, її рідний дядько з материнського боку.

  У позолоченому кріслі праворуч від вівтаря напівлежав блідий хворобливий підліток. Наречений, дофін Франсуа. Побачивши наречену, він підвівся і усміхнувся дівчині. Ледь помітно тремтіли тонкі, слабкі ноги чотирнадцятирічного хлопчика. Йому б зараз поїхати до села, на свіже повітря, подалі від задушливого Парижа... Купатися в теплих джерелах, пити парне молоко, щоб зміцніти... Натомість батько-король потягнув його у Нотр-Дам, щоб якнайшвидше оженити. Щоб – не доведи Боже! – не втратити другу корону – шотландську.

  - Це ж ще діти! Навіщо так поспішати з весіллям? Невже не можна почекати два-три роки? – здивовано прошепотів Гаспар де Коліньї, сорокарічний адмірал, який недавно прославився героїчною обороною Сен-Кантена – невеликого прикордонного міста, на яке напали іспанці.

  Адміралові відповів його дядько – конетабль де Монморансі, друг короля Генріха ІІ:

  - Чекати не можна. Дофін надто слабкий. Не доведи Господь – помре. Кому тоді дістанеться шотландська корона? Може, англійцям, нашим споконвічним ворогам? Адже у королівській родині вже не знайдеться принца, який може одружитися з королевою Марією. Наступному синові короля, Карлу, лише десять років.

  - Я розумію, – Коліньї посміхнувся. – Інтереси корони стоять вище ніж доля двох дітей.

  - Саме так, – сухо перервав племінника Монморансі. – Корона Франції, якій ми з тобою служимо, стоїть вище за людські долі. Люди живуть відпущений їм короткий термін і вмирають. А Франція стоїть багато століть, і ще стільки ж стоятиме.

  - Так це весілля може стати даремним, дядечку! – нетерпляче заперечив Коліньї. – Подивись лишень на дофіна. Який він слабкий та хворобливий. Якщо, не приведи Господь, помре через кілька місяців після одруження, то королева Марія знайде собі іншого чоловіка. Точніше, їй знайдуть. І Шотландія все одно буде втрачена для Франції.

  - А якщо за цей місяць вона встигне завагітніти і народить сина, який у майбутньому стане королем Франції та Шотландії?! – високий сивий коннетабль помітно роздратувався.

  Коліньї виразно скривився. Чи завагітніє п'ятнадцятирічна дівчинка від чотирнадцятирічного хлопчика? Та ще й такого слабкого?

  Чванливі дворяни скоса поглядали на всемогутнього коннетабля та його племінника. Підозрювали адмірала Коліньї у тому, що він сповідує протестантську єресь. Але мовчали, бо Коліньї належав до роду Шатільйон – однієї з найшляхетніших та найвпливовіших французьких родин. Шатільйони ріднилися навіть із принцами крові. А дядько адмірала – всесильний коннетабль Анн де Монморансі, найкращий друг короля Генріха II.

  - Ти змінився, відколи почав відвідувати збори отих пащенків, кальвіністів, – несхвально заявив племіннику коннетабль Монморансі і велично хитнув сивою головою. – Єретики приречені горіти на вогні. Дивись, як би тебе за собою не потягли! – Монморансі потрусив у повітрі сухим довгим пальцем.

  Колиньї прикусив губу і легенько посміхнувся. Він не хотів сперечатися з дядьком.