Глава 71. Туди, де не стануть шукати. Частина третя

Релі задула свічку, й кімнату поглинула пітьма. Принцеса оглянулася до двох ліжок, на яких міцно спали двоє дітей, й поглянула на них з посмішкою. Вона дивилася хвилини зо дві, майже не відводячи погляду, тому й не почула, як до неї ззаду наблизився він ― чоловік мрії. Він обійняв її ззаду, а вона злегка затремтіла.

― Я тебе злякав? ― ніжно прошепотів він на вухо.

Релі всміхнулася ширше, притулила голову до його міцних грудей, а тоді, узявши за мужню долоню, повела в іншу кімнату. Уже за кілька секунд вони обоє лежали в ліжку. Довго говорити цього разу не стали ― день був насиченим, хотілося якомога швидше заснути. Принцеса стиснула руку Короля Скорпіонів.

― Я кохаю тебе, ― мовила вона.

― І я тебе.

Принцеса поринула в сон швидше, ніж очікувала. Усе закрутилось, завертілось, стало чорним, і якусь мить усе це дарувало умиротворення й спокій, та раптом тривога нахлинула важким каменем. Хтось мовби гукав її на ім’я. Ні, не на ім’я. По-особливому.

Та водномить знову пітьма мовби накинулась нізвідки. Принцеса, що ступала темрявою, затремтіла. Її до реальності повернула рука Короля Скорпіонів, і його голос розрізав тишу мелодійним басом:

― Чш-ш. Це всього лиш сон.

Та принцеса не прокидалася. Її брови насупились, очі заворушились активніше, сама вона смикнулася…

― Ні…

Він стиснув її долоню міцніше.

― Чш-ш, ― повернувшись, обійняв, притулив до себе, аби її голова повністю сховалася у його грудях.

― Хтось… кличе мене, ― крізь сон пробурмотіла вона.

― Хто?

― Я… не знаю. Мені тривожно.

― Тоді прокидайся.

― Але… я не хочу прокидатися, ― зненацька прошепотіла принцеса. ― Цей голос… він кличе мене. І…

― І що?

― Він мені знайомий. Він кличе мене так… ― запала досить довга пауза. ― Як не кличе ніхто інший.

Король Скорпіонів злегка відпустив її долоню.

― Як?

― …

Принцеса важко задихала. Вона була готова впустити цей «сон». Що б там не було, щось тягнуло її туди, як би Веймонд не намагався її втримати.

― Як він тебе кличе? ― прозвучав його голос десь далеко, але при цьому він уже не був якимось рідним, таким, до якого хотілося горнутись.

Уста Релі ворухнулись, аби відтворити почуте, як враз цей голос заполонив її голову цілком.

― ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ!

Голова принцеси пішла обертом. Вона знову опинилася серед непроглядної всюдисущої пітьми, але тепер невідомі образи налетіли на неї незримим потоком. Вони ледь не збили її з ніг. Відвернувшись від одного потоку невідомих яскравих картинок, Релі ледь не втрапила в інший, як раптом знайомий голос прокричав:

― УТІКАЙ! Біжи на мій голос, давай!

Щось змусило Релі послухатися. Вона більш за все хотіла врятуватися звідси. Це місце… воно душило її протягом п’яти років, коли вона була змушена знаходитися у проклятому сні Ірвін. Більш за все вона жадала негайно забратися звідси, повернутися назад, у ту ідилію, де все було добре, однак…

― Еноді, як ти не розумієш?!

Голос, що долинув із однієї із картинок, що літали довкола, змусив Релі застигнути на місці. Голос Короля Скорпіонів все ще лунав десь далеко, намагаючись витягнути її звідси, як…

Принцеса підійшла ближче. Картинка «спогаду» зависла просто на рівні її очей. То було живе зображення Еноді Скорканс ― матері Веймонда. Релі чітко упізнала її навіть зі спини. А дивилася могутня відьма Віделісу ні на кого іншого, як на матір Релі ― Карін Горн.

Релі не могла відвести очей. Їхні матері і справді… були знайомі. Це було так дивно і водночас настільки хвилююче. Мати Веймонда була на цьому зображенні ще живою. Зовсім не такою, якою Релі востаннє її бачила. Спогад про зомбі із королівської зали Віделісу викликав у принцеси холодок по спині.

Між двома жінками на зображенні виникла якась дивна мовчанка. Напружена. Релі відчула деяке хвилювання.

― Мені здається, чи за нами… ― Карін зробила крок уперед, спрямовуючи погляд зовсім не на Еноді… ― Можуть спостерігати?

Релі пронизав дикий холод. Не могла ж її мати у цьому спогаді дивитися просто на неї і… бачити її?!

Стало настільки тривожно й хвилююче, що принцеса не могла банально зрушити з місця. Очі Карін свердлили її так, мовби і справді бачили…

Враз її долоні торкнулася чиясь велика, тепла і міцна. Затишок огорнув тіло знайомим відчуттям, принцеса озирнулася ― поруч із нею стояв Вей.

І… зовсім не той Вей, із яким вона проводила час недавно. Це був справжній… справжній Вей, її Вей.

― Це не насправді, ― кинув він, дивлячись на зображення їхніх матерів. ― Вони не можуть нас бачити.

Релі зиркнула на нього надзвичайно проникливими очима, які моментально почали наповнюватися сльозами. Хотілося запитати: «А ти… ти справжній?», та це було непотрібно, адже душею вона усе відчувала. То був справді її Вей. Невідомо як, та він пробрався сюди, аби узяти її за руку і дозволити відчути себе у безпеці, незважаючи на усю могутність і темряву ґримуару.