Глава 70. Туди, де не стануть шукати. Частина друга

― Прошу сюди, ― сказав слуга, проводячи руками перед дверима покоїв. ― Ми зробили усе, як ви наказали. Забрали із кімнати усе, чим вона могла б себе поранити.

Веймонд, одягнений у шкіряний бойовий одяг, пройшов слідом за слугою, що галантно прочинив масивні оздоблені двері. Усі вони були оформлені в однаковому стилі, характерному для традицій колись іще Віделісу, та тепер Ас’асхари. Кімната виглядала темною. Свічок у ній не було, втім світла вечірніх вогнів міста виявилось достатньо, аби побачити обриси дівчини, що сиділа на ліжку.

Її довге темне, все ще не помите й не розчесане, волосся розкинулось на плечах. Одяг був все той же, брудний і порваний. Дівчина здавалася неймовірно худою, втім обличчя, дещо сховане у темряві, втоми не виказувало.

― Ми намагалися привести її в порядок, ― мовив слуга, ― та вона не дається. Царапається, намагається вкусити, б’ється і кричить. Мабуть, вона усіх нас повбивала б, якби не антимагічні кайданки.

Веймонд поглянув на окови, що виднілися на зап’ястях дівчини. Щось схоже на ті, що сковували руки Релі. Король Скорпіонів насупився й кинув:

― Залиш нас.

Слуга розчинився, не встиг він договорити до кінця.

― Ейлін? ― зронив Вей, все ще тримаючи дистанцію.

Дівчина підвела голову. Підозріло придивилась. Вей не міг повірити своїм очам. Вона була тут. Клята Астрід де Вантелл і біловолосий хлопчак справились. Вони повернули йому його сестру.

― Ейлін, ти мене впізнаєш?..

Вей зробив кілька кроків уперед. Дівчина стежила за ним, наче кіт за іграшкою. З підозрою, дуже насторожено.

― Ейлін, можна я сяду?

Він опустився поруч із нею на ліжко дуже плавно й обережно. Дівчина здавалася абсолютно спокійною. Емоції, що поглинали Короля Скорпіонів у цей момент, дійшли до своєї пікової точки. Він хотів міцно обійняти її, сказати, що усе буде добре, що тепер він подбає про неї і не допустить, аби її іще хоча б раз скривдили. Простягнув руку, як Ейлін різко відсахнулася. Відскочила на ліжку вбік, окинула його божевільним поглядом…

― Ейлін…

― Повелитель… ти… не повелитель, ― замахала вона головою, сидячи у дивній позі. Ноги дівчина підібгала під себе, руками перебирала пальці на брудних ступнях.

― Я ― твій брат. Ти мене зовсім не пам’ятаєш?

Якусь мить Ейлін пильно вивчала поглядом Веймонда. Здавалося, що вона починала щось згадувати. Ніби в її голові проминали які-не-які картинки спогадів з дитинства. Вона уважно дивилася на його обличчя своїми темними очиськами, дивилась, дивилась, дивилась…

Як зненацька дівчина зробила випад уперед, замахнулася кістлявою рукою із довгими чорними нігтями і…

― Скоро прийде кінець! ― Вей перехопив її руку в сантиметрі від власного обличчя. Ейлін дивилася на нього так, мовби він був просто ніким. Це не могло не ранити. Обличчя Короля Скорпіонів вкрилося пеленою емоцій, а погляд Ейлін змінився іще божевільнішим. Вона нахилила голову вбік й протягнула якимось затяжним, неприємним голосом: ― Відродиться могутня світу цього й розпочне катастрофу незнаних масштабів… нікому… не стримати… силу пітьми в ній.

― Про кого ти говориш? ― насупився Вей.

Обличчя Ейлін змінилося. Кутики рота підтягнулися, витягуючись у зловісній усмішці, як раптом вона захихотіла:

― Вх-ха-аха-ха… ти… похожий… на такого ідіота.

Вей поморщився. О, авжеж, вона права. Він останній ідіот. Він допустив, аби із нею це сталося.

― Ви усі падете. Усі до єдиного. Прийде великий суд і велике нашестя. А я… вірна слуга його, зроблю усе, що він скаже, ― усмішка Ейлін була такою зловісною, що у Вея по спині пробіг холодок.

Здається, його сестри, його Ейлін тут більше не було. Ким би не була ця дівчина…

― Гриби. Я так люблю гриби, ― враз дівчина зіскочила з ліжка й пустила руки під подушку. ― Я завжди ховаю їх під подушку! Так смачно. А ще… Аластер де Вантелл ― перевертень, ― обернувшись, Ейлін продемонструвала абсолютно серйозне обличчя. ― У володаря немає жалю до таких ідіотів, як він. І його доньки. Софі де Вантелл ― шлюха, Астрід де Вантелл ― дикунка, Аврелія де Вантелл… ― на цьому моменті Вей знизав сестру лютим поглядом. На її обличчі знову з’явилась ця противна усмішка. ― Вона буде моєю, ― проказала Ейлін низьким голосом. ― Її сила, її могутність, її незламність… ― чорні очиська Ейлін пронизували наскрізь. Вей не міг повірити, вона наче говорила від імені його лютого ворога, її вуста в ту мить ніби і справді належали Дервелу. ― Я розчавлю її, як крихту. Я її знищу. Я знищу усе, що вона має. А тоді, коли вона нестерпно стражда…

Водномить рука Веймонда міцно обхопила кисть Ейлін.

― Цьому… не бувати, ― процідив він крізь зуби, пронизуючи дівчину лютими очима. ― Затям це собі раз і назавжди. Я…

Та зненацька обличчя Ейлін змінилось докорінно. Воно мовби розслабилось, втратило усю лиху складову, крива усмішка зникла, а погляд наповнився… страхом?

― Братику?..

***

Десь у джунглях Кіярату

Лісанна важко дихала. Її очі були майже на мокрому місці, та вона знала, що не може дозволити собі слабкість. Надто багато усього було на кону. Зібравши волю в кулак, вона вдихнула на повні груди й проказала, спрямовуючи на противну відьму проникливий погляд: