Глава 68. Світло гралося його волоссям, та де істина була? Частина друга

Релі та Вей сиділи на березі чарівного лісового озера. Довкола була досить велика галявина, сонце яскраво світило на горизонті. Все здавалося якимось несправжнім. На фоні діти ловили дерев’яними сачками маленьких тритонів, постійно намагаючись відібрати «здобич» один в одного. Вони сміялися й кричали, та все це було якось дуже далеко. Релі сконцентровано дивилася на власні руки. Якби у неї не існувало надприродньої регенерації, вони були б щільно вкриті численними шрамами.

Несподівано її тендітної долоні торкнулася мужня рука Веймонда. Принцеса відчула на собі пильний стривожений погляд.

― Все гаразд? Ти… якось наче не тут.

Брови дівчини сіпнулися. Коліна звелися докупи. Вона не була готова відповідати одразу. Веймонд терпляче чекав, змірюючи її все більш стурбованим поглядом.

― Усе це… справжнє? ― Релі зненацька поглянула прямо на нього.

― А… чому має бути не справжнім?

― Бо… я нічого не пам’ятаю. Як ми перемогли, як здолали…

Рука Вея стиснула її долоню міцніше. Він присунувся ближче.

― Чш-ш-ш. Ти усе забула, бо це надто травматичні події. Це нормально, Ваша Величносте. Краще поглянь на те, що у нас є зараз.

Релі звела очі на дітей, що гралися біля озера. Дівчинка гналася за хлопчиком, збираючись спіймати його голову у свій сачок. Схоже, він успішно відібрав усіх її тритонів.

― Але…

― Поглянь на мене, ― теплі долоні Веймонда торкнулися обох щік принцеси. Її враз обдало приємними мурашками. Присутність цього чоловіка поряд чинила якийсь магічний вплив ― їй ставало надто спокійно, усі тривоги забувалися самі собою. ― З часу війни минуло уже десять років, та у тебе досі трапляються ці напади. Часом тебе знову мовби повертає туди і ти намагаєшся щось згадати. Ми говорили із древніми відьмами, й вони дали тобі ліки. Та іноді твоя підсвідомість усе одно дає збій.

― Збій? ― якось віддалено запитала Релі. Як дивно. Їй здавалося, що іще щойно вона була там, на війні. Вирішувалася доля усіх. Вей скликав раду, аби розробити стратегію оборони Мерідії та Нордесте…

― Так, збій, ― пролунав заспокійливий голос Короля Скорпіонів. Він чинив на неї неймовірний вплив. ― Послухай, Ваша Величносте. Ти з усім цим справишся, та дай собі час. Видихни. Не став занадто багато запитань.

― Але…

Релі схопилася, бо Вей… Вей ніколи так не говорив. Це… було так дивно. але… що, як він правий? Що, як вона справді повертається туди, бо там було щось травматичне і… якщо вона знову почне згадувати… може, краще не варто?

Вона поглянула на дітей знову. Це життя… воно здавалось таким щасливим.

Враз Веймонд міцно притулив її до себе. Ця близькість спровокувала ще сильніші мурашки. Принцеса здавалася крихітною у його міцних обіймах. Та все ж, коли він говорив наступні речі, то здалося, що це насправді він ховається у ній:

― Прошу тебе, не повертайся туди. Залишся зі мною, моя Величносте.

І Релі мовби пронизало наскрізь.

***

Іллін, Ас’асхара

― Потрібно негайно доповісти Його Високості, ― говорив один із чоловіків, що рухалися коридором із приглушеним освітленням темно-золотих факелів. Обидва були одягнені у зручні замшево-шкіряні сірі одежі, звичний одяг служителів резиденції Короля Скорпіонів.

― Він наказав усім слугам його не турбувати! ― викинув інший чоловік.

― Сам розумієш, це не може чекати! ― інший спинив його, аби поглянути у вічі. ― Нордесте пало. Армія Дервела де Луані захопила країну, а правлячій верхівці ледве вдалося врятуватися. Він не може відсиджуватися із… поки…

Неочікувано позаду них з’явилася жінка, одягнена у легкий одяг із напівпрозорих тканин. Хіленея.

― Із ким? ― її гордовитий голосок луною прокотився коридором. ― Не подобає простим служителям так відгукуватися про Її Величність.

― На це немає часу, ― несподівано позаду них з’явилася вона. Рудоволоса бестія, Софі де Вантелл.

Вона просвистіла повз них мов несамовита фурія, розчиняючи двері покоїв навстіж. Посеред них на вишуканому великому ліжку із балдахіном Король Скорпіонів міцно тримав за руку принцесу, що непритомно лежала накрита ковдрою. Почувши як у кімнату різко зайшли, Вей розвернувся із лютим виразом обличчя, втім, руку принцеси не відпустив.

Софі не стала затримуватися у дверях.

― Нордесте пало. Королева Адріель із родиною тут. У неї не залишилося магічних сил.

Обличчя Короля Скорпіонів майже не зазнало змін, хоча в глибині душі він розумів, наскільки паршивою стає ситуація.

― Скільки воїнів ми втратили?

У покої увійшла Хіленея. Зрівнявшись із Софі, вона обвела її пихатим поглядом, втім, рудоволоса зуміла її випередити:

― Біля десяти тисяч. Армія Дервела налічує сотні монстрів, скоріше за все викликаних з допомогою якогось древнього закляття.

Хіленея аж наморщила лоба, дивуючись звідки Софі відомі такі деталі. Рудоволоса виглядала впевнено, непохитно, та втім так, ніби очікувала, що Король Скорпіонів зараз щось скаже, можливо, відмітить її уважність до деталей чи ще щось.