Глава 67. Світло гралося його волоссям, та де істина була? Частина перша

Атмосфера у резиденції Короля Скорпіонів стояла напружена. Усі зібралися у кабінеті для планування воєнних стратегій, ключовою фігурою у якій був великий прямокутний стіл, що займав практично усю площу. На ньому у тривимірному форматі була зображена мапа Лантеї ― з усіма нерівностями ландшафту, а також із чітким зазначенням кордонів чотирьох держав. Фігурки воїнів стояли у певних місцях, та все вказувало на те, що дискусія зараз точилася навколо того, як найкраще буде проводити оборону Мерідії та Нордесте, на які насувалися ворожі армії розгніваних медіаносців під проводом Дервела де Луані.

― Ні, ― зрештою змахнула подовженим рукавом чергової червоної сукні із напівпрозорої тканини Хіленея. ― Якщо ми таки підемо у наступ ось тут, ці краї залишаться незахищеними. До того ж…

― Угу, ― кивнув головою Авеліус, що стояв позаду неї і, нахиляючись до карти на столі, дихав їй прямо в шию, ― у цьому місці ми будемо надто відкриті. Ми погано знаємо ці місця. Якщо армія Нордесте…

― Вони і ногою не ступлять з палацу та околиць Нордроку, ― холодно відказав Астрей, що стояв з іншого боку стола. Хіленея та Авеліус поглянули на нього. ― Країна маленька, але тамтешні холод, звірі та неприступні пагорби створять суттєвий виклик для наших воїнів. Якщо імператор пошле туди людей з півночі Медіаносу, у нас не буде шансів.

― То що, нам тепер віддати їм Нордесте? ― холодно озвалася Софі, що також була присутня на зібранні. Вона стояла неподалік від Астрея із складеними на грудях руками. Погляд, як завжди, непохитний.

― Кордони Мерідії набагато обширніші, ― вів далі Авеліус, ― нам краще буде зосередити частину тут, і ще…

― План залишається таким, як є, ― врешті пролунав чіткий голос, і всі звернули увагу на Короля Скорпіонів, що стояв у голові столу. ― Усі солдати, що служать Дервелу, падуть.

― Але… Вей, це ж люди Релі, вони… ― почала було Хіленея, як раптом хтось увірвався в кабінет у спішці.

Усі розвернулися, аби побачити слугу, на якому просто не було обличчя. Захеканий, він змахнув рукою:

― Ваша… Високосте… там… Її Величність… вона…

З одного лиш обличчя слуги Веймонд зробився серйозним, як ніколи. А в наступну мить усі присутні уже бігли до кімнати Релі. Відчинивши шикарні гравійовані двері навстіж, Король Скорпіонів влетів усередину, аби уздріти картину, якої боявся чимдуж…

Релі стояла посеред кімнати із книгою в руках. І не просто книгою…

Ґримуаром Еноді Скорканс.

― Ваша Величносте! ― з шоком в очах викрикнув Веймонд, кидаючись уперед, та Релі різко виставила уперед ліву руку.

Обличчя її було сповнене частково відчаю, частково тривоги.

― Що ти робиш, як ти… ― схоже, він не міг зрозуміти, як їй вдалося відшукати і дістати ґримуар із схованки, в яку він його поклав, аби сховати найпершим же чином від неї.

― Назад, ― кинула Релі якомога холоднішим голосом, хоча в очах її читалося ― найменше за все на світі вона бажала говорити так до нього.

Тривога прокотилася очима чотирьох із внутрішнього кола Короля Скорпіонів. Софі напружила брови, уважно спостерігаючи за сестрою.

Та Веймонд не послухав ― він кинувся уперед, одразу ж натикаючись на її закляття, достобіса могутнє, темне, жорстоке…

Будь-кого іншого воно відкинуло б назад за лічені секунди, проте Вей з усіх сил чинив опір. Колосальна сила намагалася відштовхнути його, та він намагався прорватися, дістатися до неї, спинити…

― Я повинна, ― зронила Релі. ― Заради свого народу, заради твоїх людей, заради… нас всіх.

― НІ! ― заволав на весь голос Вей і він аж пішов відлунням від того закляття, яке він усе ніяк не міг подолати. Факт був фактом ― Релі сильнішала з кожним днем. Пітьма брала над нею гору все більше.

Та було уже пізно. Хіленея зойкнула, інстинктивно хапаючи Авеліуса за долоню. Атін вийшов уперед, аби прикрити Софі від яскравого світла, що вирвалося із ґримуара у ту ж секунду, як Релі відчинила книжку навстіж.

Сліпуче світло засліпило усіх, та для Релі у ту мить настала пітьма.

Непроглядна пітьма.

Їй здавалося, що ще мить тому вона чула голос Короля Скорпіонів. Та зараз довкола було тихо. Підозріло тихо. Настільки тихо, що вона чула тільки своє пришвидшене дихання.

І це насторожило. Ба більше, мовби враз кинуло її туди, куди вона сподівалася більше ніколи не повернутися.

Вона була у цьому місці п’ять років. Одна-однісінька. Тут вона навчилась виживати. Та саме це місце воліла назавжди забути.

І враз темрявою прокотився наче той самий зловісний голос:

― Повернулася…

― Маленька принцеса…

― Стала тепер дорослою…

Голоси наче налітали з усіх сторін, тож Релі розверталася інстинктивно до кожного.

― Впевнена, що хоче врятувати їх усіх…

― Можливо… простіше… просто убити?

На секунду здалося, що голоси затихли. Та в ту ж мить клуб темряви налетів на очі принцеси, буквально збиваючи її з ніг.