Глава 65. Всяка магія має свою плату. Частина перша

Десь у джунглях Кіярату

Усе вказувало на те, що Давіс та Лісанна ненавиділи джунглі. Не те, щоб вони могли обирати, та радше б координати із тілом Елуїз були десь у перенаселеному місті, аніж тут, посеред нічого, у безкрайніх джунглях. Лісанна була переконана ― ховати щось таке значиме, як тіло доньки Прародительки, на найвиднішому місці ― ідея не з найгірших. Принаймні, за таких умов їй була б не настільки нестерпною компанія Давіса. Вона могла б хоча б дивитися на інших людей. Інших хлопців.

Ага, якби ж її цікавили інші хлопці. На мить роздратувавшись власним думкам, Лісанна стала іти агресивніше. Вона й так виривалася уперед, а тепер ще й почало здаватись, що вона намагається провалити під собою землю. Давіс на це взагалі не зважав ― він ішов у своїх думках, які раптово вирішив озвучити:

― Якась маячня із цими координатами, ми бродимо тут уже кілька годин… хіба ж не мали ми просто з’явитися біля цієї покійниці? ― позирнув він на закляття телепортації, що виднілося на зап’ясті Лісанни, котра якраз переступала через корінь високого дерева попереду.

Давіс переступив через той самий корінь, вони почали підніматися трохи угору. Джунглі були вологими, густими, безкрайніми і… підозріло тихими.

― Ці координати мали б бути більш точними! ― зауважив хлопець.

Лісанна не зволила собі навіть обернутися, аби їдко проказати:

― Було б тупо, якби вони були настільки точними!

― А не тупо, що ми бродимо тут бозна-скільки? ― зупинився раптом Давіс, розводячи руками. Лісанна ігнорувала його, йдучи далі. ― А раптом Релі дістала не ту інформацію? ― схоже, Давіс не збирався зрушувати з місця.

Лісанна буквально закипала від люті. Ох, він її так бісив! Так бісив! Вона не могла вгамувати злість, а тому розвернулася й відчеканила:

― Та як вона могла дістати не ту інформацію? Це ж Релі! Вона прямо із голови мерзотника координати нам витягла, сам би попробував!

Давіс аж відсахнувся, мовби боячись обпектись жаром Лісанниної люті, що аж літав довкола неї й замахав руками:

― Я і не претендував на такі вміння.

Лісаннина брова аж смикнулася. Рука її затремтіла, мовби вона хотіла агресивно розсікти нею повітря, і дівчина кинула, розвертаючись, аби рушити далі:

― То мовчав би!

Але незчулася, як ввійшла просто в гігантську павутину, що виявилася натягнутою між двох дерев у неї прямо по курсу.

― А-а-аа-а! ― роздався вереск. ― Бляха-муха!!!!!

І давай розмахувати руками й тупотіти ногами в надії позбутися жаху із свого обличчя.

― ЧОРТІВНЯ!!!!!!!

Давіс вмить розреготався. Зачувши це, Лісанна миттю позбулася павутини й вишкірилася на нього крижаним поглядом:

― З якого біса ти регочеш?

Очі Давіса блиснули:

― З якого біса так павутини боїшся?

Губи Лісанни смикнулися в люті:

― А з такого!

І, крутнувшись на підборах, оголила свій батіг. Взісь! Кілька змахів ― й уся павутина була знесена з дерев. Вдовольнившись своєю роботою, Лісанна гордо підняла підборіддя й закріпила батіг на поясі. Давіс, що весь цей час спостерігав за нею, хмикнув собі під ніс. Поки дівчина була зосереджена на знешкодженні павутини, він так і всміхнувся сам собі.

Але, щойно Ліс рушила далі, Давіс підбіг кілька кроків, збираючись наздогнати її:

― Чого ти така агресивна? ― явно підколюючи її, протягнув він.

― Щоб ти запитав! ― люто відказала Лісанна, прискорюючись.

Та враз Давіс закричав:

― Ліс!

― Що «Ліс»?!!?!? ― ще агресивніше викрикнула дівчина.

― ОБЕРЕЖНО!

Та не встиг він це заволати, як нога Лісанни вивернулася й вона полетіла униз із обриву, який просто-напросто не вгледіла. Ущелина всередині джунглів виявилася надто майстерно захованою ― здавалося, що далі ліс продовжується без змін, та необачність у вигляді відсутності концентрації уваги на тому, що є під власними ногами, вартувала Лісанні усього…

Умить вона зірвалася униз!

І точно уже полетіла б із шаленим криком, якби зненацька її рука не опинилася у міцній хватці Давіса. Однією рукою він схопився за дерево, а іншою тримав її за тонке зап’ястя.

Уздрівши, що щойно відбулося, і що вона буквально висить над безоднею (унизу не було нічого видно через дивний туман), Лісанна так і заволала:

― ТИ ПРИДУРОК!!!

Давіс ошалів:

― ЩО?! Я взагалі-то тебе щойно врятував!!

― Ти міг попередити!!

Одним ривком Давіс підняв її і витягнув назад. Тільки торкнувшись ногами твердої землі, Лісанна відскочила від жахаючого обриву і від свого спасителя заодно.

― Я й попереджав! ― випалив Давіс, явно гадки не маючи, як іще реагувати на її їдкі зауваження, окрім як такими ж їдкими зауваженнями.