Глава 64. У намаганні вижити чорніє душа, та з часом знаходить своє світло. Частина друга

Астрід та Райлі дивилися один на одного так, мовби слова Дейла слугували своєрідним зізнанням їх одне одному. Це було неможливо. Ні, вже точно неможливо, що саме вони були дорогі один одному настільки, аби спрацювало це закляття!

Вона, Астрід, ніколи нікого не кохала, вона не знала цього відчуття, вона боялася його, бо бачила, що воно робило із її сестрою… вона воліла бути самою, бо так простіше, бо вона може розраховувати лише на себе.

А він… він також усе життя був сам. Її сім’я прийняла його, коли він не вірив у порятунок, і саме Софі була тією, хто врятував його. Він проводив із нею набагато більше часу, він…

Щось мовби тиснуло Астрід на груди, вона не могла дихати. Й від цього наблизилася до Райлі, аби проказати своїм звичним відчуженим, не надто приємним тоном:

― Ти… не кажи, що ти любиш мене.

― Я… ― вирвалось у Райлі. Його обличчя було значно м’якшим за її. Здавалося, це зізнання було потрібне йому, як вода для риби.

― Ні, ― насупилася Астрід, мовби боячись почути більше, й повернулася боком. ― Цього не може бути. Ти весь час був із Софі. Ти не міг закохатися в мене.

Було видно ― Райлі з усіх сил намагається подавити емоції. Він закусив губу, відвів погляд, стиснув кулаки, але… стримуватись було неможливо.

Знову поглянувши у великі зелені очі наймолодшої де Вантелл, біловолосий проказав:

― Це правда. Я був із Софі більшість часу, але… я завжди бачив тільки тебе. Як ти пробиралася із території палацу, коли ми гуляли садом. Як крала шлюпку й проникала на кораблі у порту Елесберту. Софі була моєю найкращою подругою, але ти… нестримна, вольова й смілива шукачка пригод… коли я вирушив на пошуки брата, я второпав, що весь цей час був у тебе закоханий. Я до нестями закохався в Астрід де Вантелл. Х-х, ― всміхнувся він, дивлячись собі під ноги. ― Я уторопав, яку помилку зробив, що не сказав тобі цього, коли міг. Коли країну охопила війна, я повернувся, але не знайшов тебе. Ваш палац був захоплений, а мій брат тепер служив злу. Я хотів знайти тебе та твоїх сестер, але не зміг. Я…

Він не наважувався підвести погляд. Астрід стояла, уважно слухаючи. Здавалося, в її очах починали з’являтися раніше невластиві їй емоції. Мовби за усією цією холодністю та відчуженістю ховалася та сама маленька Астрід-шукачка пригод, в яку так сильно і закохався Райлі.

Але реальність була до цього несприятливою.

― Як це мило і… по-справжньому противно, ― процідив Дейл, підводячись на ноги в кількох метрах від них. ― Повірити не можу, який ти солодкий нюня всередині, брате!

Райлі не мав наміру реагувати на його слова. Та Астрід помітила буквально краєм ока… чорт побери, на його руках більше немає кайданок! Мерзотник якось знайшов спосіб звільнитись!

Дейл зробив неочікуваний випад, на його руках уже виросли кігті, якими він збирався пробити спину Райлі водномить, як…

Астрід відірвалася від землі, стрибаючи і водночас перетворюючись на чорного вовка! Упявшись гострими зубами йому в руку, вона так би і відгризла її, кидаючись на нападника і припинаючи його до землі! В ту ж мить Дейл і сам змінив подобу на великого чорного пса, майже ідентичного до зовнішнього вигляду Астрід, й вони зчепилися у жорсткій сутичці.

Райлі застав себе у ступорі ― де хто, кого атакувати?!

Та за кілька секунд усе стало ясно. Одним ривком одного звіра було відкинуто до стіни. Боляче ударившись спиною об камінь, Астрід змінила подобу на людську й упала, прокотившись по землі. Її кинджал підкотився просто під руку Дейла, що також став людиною й почав наближатися до неї. Рука, яку Астрід намагалась відкусити йому у вовчій подобі страшно кровоточила. Взагалі, обоє вони були покусаними й добряче так закривавленими.

― Ти про це пошкодуєш, суко… ― прогарчав Дейл, наближаючись.

Та в ту ж мить на нього налетів гігантський хаскі. Укус прийшовся просто у праве плече, після чого Дейл полетів до стіни і, вдарившись об неї, сповз додолу… Райлі знову став людиною й, піднявши кинджал із підлоги, почав наближатися до нього. Дейл швидко зачув небезпеку й спробував відповзти, як Райлі водномить опинився поруч й проричав:

― Не смій її торкатися, не смій, інакше…

Він цідив йому це просто на вухо, притискаючи холодне лезо просто до живота… кров лилася із прокушеного плеча густим потоком. Дейл був у дуже поганому стані, та все ж зумів вишкіритися й процідити своїм противним голосочком:

― Інакше що, благородний брате? Уб’єш мене? Це те, чого ти хочеш?

― Ти і гадки не маєш…

― Та ні, маю, ― процідив йому на вухо Дейл. Його чорне волосся більше не мало виду, воно просочилося кров’ю і липкими пасмами спадало на обличчя. Білі пасма Райлі, що торкалися до них, і самі ставали червоними. ― Тобі завжди бракло духу. Ти не наважився убити батька, натомість обравши втекти і залишити мене самого. Ти не наважився зізнатись дівчині, яку кохав. Ти все просрав, брате. Тож я знаю, що ти зробиш зараз… ти мене не…

Та враз Дейл видав передсмертний глухий вдих. Щось гостре прошило його груди наскрізь, уражаючи серце і зупиняючи життя водномить. Тіло брата обм’якло в руках Райлі за лічені секунди, і лиш тоді, із розширеними від жаху очима він уздрів…

Астрід стояла перед ним із кинджалом в руці. Її руки, тіло, обличчя, одяг, усе було вкритим кров’ю. Райлі застиг у тотальному ступорі. А дівчина простягнула йому кинджал, коли він підвівся, залишаючи свого брата-мерзотника непорушно лежати на землі.