Глава 63. У намаганні вижити чорніє душа, та з часом знаходить своє світло. Частина перша

Зависнувши у повітрі на декілька секунд, темрява із закляття телепортації розсіялася. Астрід та Райлі опинилися у полі високої темно-зеленої трави, що з першого погляду здавалося безкінечним. Над головами згущувалися темно-сірі хмари, пронизливий вітер гнув шовковисту траву до землі.

Попереду виднілася самотня кам’яна башта заввишки метрів із п'ятнадцять.

― Ходімо, ― недбало кинула Астрід, вириваючись уперед.

Райлі рушив за нею. За мить вони стояли перед входом у башту. З вигляду звичайні дубові двері. До того ж, схоже, незамкнені… Астрід простягнула руку, аби штовхнути напіввідчинені двері й приготувалася уже почути характерний скрегіт, як Райлі різко перехопив її руку. Нічого не второпавши, дівчина витріщилася на нього зловісним поглядом. Хлопець мовчки вказав вниз.

Розтяжка. Тонка блискуча нитка ледь помітно виднілася під самими ногами де Вантелл. Пощастило, що вона не зачепила її.

Астрід голосно хмикнула й зібралася просто переступити пастку й врешті штовхнути двері, як Райлі проказав:

― Зажди.

Він спокійно відійшов убік, заглядаючись на башту.

― Що? ― знервовано кинула Астрід. Вітер постійно задував волосся їй в рот, тому вона в черговий раз зробила абсолютно безрезультатну дію ― на секунду заправила його за вухо.

― Тут можуть бути іще пастки.

― Ну, звісно, ― байдуже закотила очі Астрід. ― Це ж сестра самого Короля Скорпіонів. Усе не може бути так просто.

― Те, що ми дізналися локацію, іще не дає нам повної переваги. Мусимо бути вкрай обережними.

І взявся обходити башту, уважно дивлячись при цьому під ноги та по сторонах. Терпіння Астрід закінчилося на тому ж моменті, як він пройшов кілька кроків.

― З мене вистачить, ― кинула вона й потягнулася до невеликої темно-коричневої шкіряної сумки, що була одягнена через плече і висіла за спиною.

Водномить дівчина дістала звідти скляну ємність із якоюсь підозрілою речовиною і, недовго думаючи, пожбурила її просто у двері, поспішно відбігаючи із криками:

― ЛЯГАЙ!!

Благо діло, Райлі вчасно уторопав, що коли шалена Астрід де Вантелл кричить «лягай» краще усе-таки її послухати, а не спішити задавати запитання. Обоє вони кинулись у траву, а тим часом пролунав гучний вибух. По його завершенню Астрід злегка підвелася, аби озирнутися через плече на масштаби руйнувань, їхні погляди із Райлі пересіклися і… бах! Бах, бах! Іще два вибухи остаточно зруйнували двері та нижні стіни башти. Спрацювало щонайменше три пастки.

Астрід прудко скочила на ноги.

― Ну все, тепер точно нічого немає, ― переможно сказала вона, здмухуючи прядку волосся із чола.

Райлі ошелешено поглядав на неї, підводячись. І обличчя його говорило тільки про одне ― чорт побери, ця дівчина просто неймовірна.

Із цілковитою впевненістю в ході Астрід рушила до башти. Довелося змахнути руками, аби розгледіти бодай щось крізь дим і пилюку. Та шлях був і справді вільний. Дівчина озирнулася через плече:

― А я казала. Гайда!

І махнула рукою, позиваючи його за собою. Іти було нелегко. Каміння розваленої башти ускладнювали рух, а через дим і пилюку було мало що видно… та ось Астрід вгледіла попереду металеві кручені сходи, що вели нагору і вже хотіла було окликнути Райлі, як зненацька з лівого боку від неї прозвучав дивний звук. Плескіт у долоні.

А затим пролунав противний голос:

― Так-так-так-так. І хто ж це у нас тут вирішив зіграти у героїв?

Астрід різко насупилася. З-за диму й пилюки нічого не було видно, але власник голосу тут же позбувся проблеми ― дмухнув так сильно і так по-звіриному, що усе вмить і розвіялося, відкриваючи вид на…

― Брат? ― Райлі уже стояв поряд із Астрід.

Дейл нарешті відійшов від понівеченої стіни, яку підпирав у недбалій позі. Він був одягнений у все чорне і… схожість була просто нереальною. Риси обличчя обох братів були ідентичними, вони обоє мали невисокий зріст і худу комплекцію, а єдиним, що відрізняло доброго брата від жорстокого ― був колір волосся. Темне, як смола у Дейла, і біле наче хмари, у Райлі. Інь і янь. Добро і зло.

― Повірити не можу, ― врешті вичавив Дейл, відходячи трішки назад, у темряву, і демонструючи нахабно противне лице, яке розрізала навпіл божевільна усмішка. У темряві чітко було видно лише його рівні зубки. ― Я нарешті зустрів свого праведного братика! Аха-аха-ха! ― то був короткий смішок, після чого обличчя Дейла змінилося крижаною люттю. Він свердлив поглядом Астрід, на обличчі котрої, однак, не було ані крихти страху: ― Це ти ― та добра принцеса, що приютила мого братика у палаці?

Райлі блискавично насупився. Лють запалилася всередині нього всеохоплюючим полум’ям. Та як він сміє узагалі дивитися на Астрід?! Та він його…

Але дівчина неочікувано переступила з ноги на ногу й з бунтарською усмішкою вирячилася на Дейла:

― А я на неї схожа?

Дейл окинув її поглядом. Райлі на мить зловив себе на думці, що між ними двома було дещо схоже. Вони обоє були шаленими.

От тільки… у своєму братові він ненавидів цю рису, бо Дейл був справді божевільним і здатним на жорстокі речі, а Астрід… вона була по-особливому шаленою. Це шаленство змушувало його кров текти у судинах швидше, воно змушувало її кипіти, він буквально не міг спокійно стояти на місці.