Глава 51. У прихованих підземних джерелах вони піддадуться спільній насолоді

Релі стояла перед дзеркалом, одягнена у вишукану чорну сукню. Від думки про Веймонда і те, що може бути сьогоднішньої ночі, у неї починало калатати серце.

«Суджена». Ось хто вона.

Принцеса важко задихала. Е ні, якщо вона буде так реагувати, їй ні за що не вдасться повернути ґримуар. А вона не може відмовитись від цього задуму. Вона кохає його занадто сильно, аби дати йому зробити усе за неї. Тим паче, коли на кону стоїть доля усього його народу. Ні, це поза межами її принципів. Вона не користуватиметься його допомогою, щоб вигнати ворога зі свого королівства.

Вона повинна бути сьогодні бездоганною. Вона вмовить його віддати їй ґримуар. Вона єдина, хто може його розшифрувати.

Одягнувши високі каблуки, ідеальні чорні сережки з діамантами та кулон, що їх вдалося знайти у шафі, дівчина одним клацанням пальців змусила корсет своєї сукні зашнуруватись. Здавалося, сама темрява допомогла їй в цьому, а ще, схоже, й нанесла макіяж, скориставшись косметикою із вишуканого туалетного столика поруч із величним ліжком. Кімнату вона так і не встигла добре роздивитися, проте думка про те, що вона була просторою і чорною, як її бажання помсти, не покидала голови.

Король Скорпіонів без сумніву умів обирати.

Та це стосувалося лише матеріального, подумала собі принцеса, виходячи із покоїв і направляючись до тієї самої тераси, на якій вони погодились зустрітись.

Виглядала вона безсумнівно приголомшливо. Сукня була не дуже довгою, тож дороге взуття виблискувало діамантами у світлі магічних смолоскипів при кожному її кроці порожніми коридорами.

Розчахнувши двері на терасу обома руками, принцеса зупинилася у них. Він був там. Стояв, одягнений у ту ж саму облягаючу чорну сорочку й шкіряні штани, і дивився на своє місто. Зоряне небо, здається, стало іще прекраснішим, тож принцеса на мить втратила дар мови і мовби забула, для чого узагалі прийшла.

Та його слова вивели її із ступору:

― Заходь, чому стоїш.

Видихнувши, принцеса зібрала себе докупи і ступила крок уперед. Діамантове взуття було надзвичайним. Але ще більш надзвичайним був він. Він все ще стояв повернутий спиною, але ця спина…

Вона зводила її з розуму.

У руці він тримав бокал вина.

― Пригощайся, ― запросив він проникливим голосом із придихом, і принцеса помітила на невеличкому столику неподалік пляшку вина та ще один бокал. О, їй страшно хотілося випити. Але не тоді, коли…

Він мовби прочитав усі її наміри, навіть не повернувшись обличчям:

― Ти ж знаєш, я тобі його не поверну.

Релі звела очі, поволі насупившись. Веймонд відступив від краю тераси, залишивши свій бокал там і почав наближатись до неї. У принцеси одразу ж перехопило дух. У світлі нічних зірок та вогнів міста він був занадто прекрасним, тож вона дозволила йому наблизитись і без зайвих слів торкнутись її ідеального волосся, яке вона навіть не встигла зібрати в якусь зачіску.

― Я не дозволю тобі знову погубити себе в пелені безкрайньої пітьми, ― прошепотів він, зазираючи в глибину її очей.

Релі мовби враз забула про увесь свій план…

― Ти знаєш, я давно уже в ній… ― прошепотіли її уста, вона також не могла відвести від нього погляду.

Натомість його уста прошепотіли, коли мужня долоня ніжно провела по краю її щоки:

― Моя мама була божевільною відьмою. Ніхто не знав, чим насправді вона займалася. Ніхто з моїх відьом не збирається…

― Я ― не вони, ― відчайдушно захитала головою Релі, погляд її наповнився болем власного тягаря, ― я ― єдина, хто може…

― Ні, ― його рука зупинилася на її плечі і дещо стиснула його, ― ти не єдина, не всесильна і не зобов’язана брати на себе непідйомну ношу всезагального благополуччя. Ти ― просто ти, ― раптом проказав він, проникливо зазираючи їй в очі, від чого вона на мить перестала дихати. ― Ти ― неймовірна ти, ти ― сумна ти, ти ― радісна ти, ти ― сильна ти, ти ― слабка ти, ти ― така як є ти, ти ― моя улюблена ти.

Релі застигла, цілковито і всеохопно вражена його словами. Очі її затремтіли, на краєчках повік ледь помітно забриніли сльози, але він не дав їм витекти ― простягнув ніжні пальці і витер їх так акуратно і чуйно, що серце принцеси забилося в унісон із його.

― Ти найпрекрасніша, ― прошепотіли його уста.

Її пухкі вії змигнули залишки сліз, але погляд її все ще залишався сповненим болю. Вона переступила з ноги на ногу.

― Прошу, не починай війни з Маелором… ― чомусь проронила вона. Колись давно вона заприсягнулася собі, що ніколи нікого ні про що не благатиме. Та тепер це вже не мало жодного значення.

На обличчі Вея неочікувано розквітла усмішка. Принцеса насупилася, не розуміючи, що могло змусити його так зненацька відчути радість…

― Ти через це хвилюєшся, моя Величносте? ― прошепотів він, притискаючи її до себе.

― Він ― чума, він ― погань, зло, що нищить усе на своєму шляху, я не хочу… я…

― Він більше нічого не знищить, ― запевняюче проказав Вей.

― У нього твоя сестра…