Глава 47. Іллін ― столиця невизнаного піщаного королівства Ас’асхара

Релі погано пам’ятала Іллін. Коли вона опинилася тут минулого разу, то майже не запам’ятала, як відшукала резиденцію Короля Скорпіонів. Вона була у настільки депресивному і вимученому тортурами Маелора Жахливого стані, що просто не звертала уваги на всю красу довкола.

А місце й справді виявилося величним. Гігантські колони здіймалися від вершини землі, спускаючись глибоко під землю. Здавалося, саме вони були опорами цього місця, та невдовзі ставало зрозуміло ― це місце існувало буквально завдяки магії. Вона тут наче і справді літала у повітрі.

Лише прогулюючись закрученими кількарівневими вуличками Ілліну, Релі по-справжньому зрозуміла, яким є народ рідного краю Веймонда. Усі ці люди були вихідцями з Віделісу, і усі вони були абсолютно вільними. Тут не існувало жодного поділу на раси ― неважливо, чи людина ти, чи перевертень, усі живуть разом і допомагають один одному. Відьми торгують нехитрими закляттями на вулицях міста; люди працюють із скотом та яким-не-яким городом (авжеж, хоч вони і під землею, та для чого ж іще заклинателі світла?); заклинателі злагоджено забезпечують життя міста, а перевертні послуговуються своєю фізичною силою та витривалістю, аби виконувати важкі роботи. Й усі вони у неабиякій злагоді. І, здається, знають один одного. Хоча Релі була впевнена, що населення міста явно сягає за позначку п’ятдесят тисяч.

Масштаби підземного царства просто вражали. Заблукати тут ― справа із найпростіших: варто лиш повернути не в тому місці, і все, безкінечні однаковісінькі вулички швидко затягнуть недбалого подорожника у свої тенета і просто так не випустять. Та, схоже, завжди на розі невеличкого будиночка знайдеться дбайлива старенька, яка поспішить добродушно зауважити:

― І куди ж поспішають юні мандрівники? ― та, помітивши Веймонда, одразу ж виправиться, здійснюючи відповідний поклон із перехрещеними долонями, направленими назовні. ― Ваша Високосте, вітаю із поверненням. Прогулюєтесь володіннями?

― Показую місто, ― відказує на це Король Скорпіонів, вказуючи на Релі та інших.

Стара жінка ввічливо усміхається і стримано кланяється принцесі:

― Ваша Величносте, вітаю в Ілліні.

Релі ж всміхається, торкаючись її рук:

― Прошу, не варто.

І тоді вони знову ступають далі, аби вкотре переконатись ― цьому кам’яному царству немає меж. І якими б безжиттєвими не здавались раніше підземні простори для Релі, тепер вона упевнена: нова держава Короля Скорпіонів без жодних сумнівів набагато живіша, ніж був коли-небудь її Медіанос. Раніше його поступово знищувала її мачуха, тепер же цілковито приклався Маелор Жахливий.

Ох… це вже точно, Маелор Жахливий не повинен дістатися цього прекрасного місця. Якщо це станеться, у світі… у світі більше не буде жодного справді чудового місця для життя.

Релі подумала про це, коли стояла на оглядовій терасі на одному з найвищих поверхів резиденції Короля Скорпіонів. Вигляд звідси відкривався на вогні Ілліну. Усе місто було, наче на долоні, хоча й простягалося іще на невідомо скільки сотень метрів в глибину. Підземний водоспад, що точився зі скелі з правого боку, наповнював невеличке озеро на території резиденції, роблячи вид із тераси по-справжньому особливим. Не було жодного сумніву, це місце було просто магічним. Лише б…

Принцеса задерла голову, уже й не сподіваючись побачити там зоряне небо. Але воно там було. І це не могло не вражати. Релі застигла із наполовину розтуленими від подиву устами.

Він наблизився досить неочікувано й, обійнявши її за талію ззаду, прошепотів:

― Я часто стояв тут, милуючись на види міста. Та доволі довго не міг збагнути, чого ж не вистачає. Чого іще я не зробив, аби Іллін нагадував їм усім наш рідний Віделіс… і тоді я покликав своїх найкращих заклинателів світла, аби вони створили це.

Він разом із принцесою поглянув догори. Штучне небо було всіяне сотнею зірок. Усі вони сяяли так яскраво і були такими різноманітними, що у принцеси просто розбігалися очі. І що більше, зірки не виглядали штучними. Вони миготіли, а деякі навіть згасали, дозволяючи іншим зайняти їхні місця, з’явившись з нічого. Окрім того, принцеса могла заприсягнутися, що бачила, як щойно одна з зірок зірвалася зі свого місця й перетворилася на метеор. Видовище було істинно захопливим.

― Це неймовірно, ― мовила принцеса, відчуваючи, як пришвидшується її дихання. ― Це місце пречудове, ― вона обернулася в його обіймах, аби поглянути йому в очі найщирішим з усіх своїх поглядів. ― Ти зумів зберегти його. Зберегти Віделіс. Ти не тільки урятував усіх цих людей із лап Маелора Жахливого, ти…

― Це був мій обов’язок, ― відказав на це Вей, ― я не міг їх залишити.

Грудна клітка принцеси здіймалася в хвилюванні, очі її тремтіли, вдивляючись в його неймовірне обличчя. Світло зірок створювало якусь незвичайну атмосферу довкола них.

І враз очі принцеси затремтіли іще сильніше:

― Маелор Жахливий не повинен сюди дістатися. Він не може знищити це прекрасне місце також.

― Він цього не зробить, ― прошепотів Вей, обхоплюючи тремтячі щоки принцеси своїми теплими долонями. ― Я не дозволю.

Релі вдивлялася в його очі із бажанням цілковито повірити у його слова. Та в глибині її душі все ще лунав пронизливий голос, що так і шкряботів по її душі жорсткими кігтями, розриваючи її шматок за шматком. Та принцеса уже не відчувала болю.