Глава 46. Виняткова дівчинка

Спочатку здалося, що вона збирається наблизитись до матері, як раптом дівчинка заклякла на півшляху. Її погляд поволі спрямувався у бік дивану, де за спиною Лісанни помирав Давіс.

― Міллі, доню, що ти тут робиш?! ― Софі тут же кинулась до доньки, зібравшись схопити її і знову відвести нагору, як малеча проказала:

― Мамо, я відчула, як сталося дещо жахливе. Друг дядька Вея, здається, помирає…

Усіх присутніх пронизало відчуття дикої безвиході. Тільки не це. Дитина не повинна це бачити.

Але маленька Міллі виявилась достатньо прудкою, аби оминути мамині руки і в кілька кроків перетнути вітальню, опиняючись просто перед диваном. Вей уже зібрався наблизитись, аби узяти її під руки, як…

― Дядьку Давісе, ти… помираєш?

Вона не могла бачити його з-за спини Лісанни, але звернення було абсолютно точно до нього. До хлопця, якого вона не бачила ні разу в житті й ім’я якого вже ніяк не могла знати.

Враз брови Давіса смикнулися. Він несподівано вийшов із стану непритомності, аби прохрипіти:

― Ні, це неправда… я… не… помираю… ― вичавив він з усіх сил, аби запевнити малютку, що немає чому хвилюватися…

Вей наблизився, аби спробувати торкнутися малечі…

― Сонечко, давай я заберу тебе звідси… тобі не треба цього бачити.

Він проговорив це із такою ніжністю, що Релі забракло подиху. Але Міллі озирнулася, аби проказати впевненим голосочком:

― Ні, дядечку Вей. Він не помирає. Дядечку Вей, ― повторила вона, несподівано поглянувши також на Релі: ― Тітонько Релі, я можу врятувати вашого друга Давіса.

Ці слова шокували усіх присутніх наповал. Не залишили вони і без уваги самого Давіса і, звісно, Лісанну, котра продовжувала ридати поруч із ним. Очі її округлилися, вона переглянулася із юним мисливцем, і розвернулася в сторону маленької доньки Софі.

Астрід несвідомо нахмурилася й ледь чутно прошепотіла, так, що її могла чути лише Софі, що незграбно застигла поряд:

― А звідки вона знає, як його звати?

Рудоволоса лиш машинально захитала головою…

І дійсно, звідки?

Лісанна схопилася на ноги.

― Ти справді можеш?!

Маленька обернулася до неї, впевнено киваючи головою. Лісанна не могла повірити своїм очам. Е ні, це вже точно їй мариться. Вчувається, вона змушує себе вірити у несправжні речі, тільки б не…

Давіс же продовжував стискати її руку із усвідомленням… невже…

І враз Міллі крикнула:

― Мамо, я можу?!

Звісно, малеча мала спочатку запитати дозволу у матері. Це була цілком логічна й адекватна поведінка добре вихованої дитини. Одначе, у цій ситуації це сприймалося геть не так…

Важко дихаючи, Софі думала всього хвилину.

― Відійди від нього, доню! ― прокричала вона. ― Ти не маєш на це дивитись!

― Але я можу допомогти! ― розвела плечиками маленька Міллі.

Релі замислено вдивлялася в маленьку. Вона до сих пір про це не замислювалася, проте…

Астрід схопила Софі за плече:

― Вистачить! Тобі вже варто зізнатись, що вона не звичайна!

― Не звичайна? ― зронив насуплено Райлі, наближаючись до них.

Астрід зміряла його крижаним поглядом, відчеканюючи крізь ідеальну тишу в домі:

― Мілліанна ― донька Маелора Жахливого.

Релі округлила очі, поглядаючи на сестру.

― Але… коли…

Астрід відповіла їй доволі різко:

― Тоді, коли ти здалася пітьмі і залишила нас самих.

Релі проковтнула важкий ком. Вона побачила, як зціпилися зуби Веймонда неподалік, і як холодно дивилася на них обох Астрід. Як ховала погляд Софі. Водномить принцесі стало так лячно за те, що сталося після того, як у ту рокову ніч вона упала із вершини найвищої башти, сподіваючись, що ворони пошматують її цілком.

Вона тоді і справді здалася. Вона залишила своїх сестер на поталу долі.

Ні, вона залишила їх на поталу Маелору Жахливому.

Кулаки принцеси несамовито стиснулися.

Хто б знав, що в ту ж мить Веймонд вчасно опиниться поряд, аби узяти її долоню у свою. І знову її тілом поширився приємний затишок, вщент знищуючи усі сумніви, переживання й невпевненість. Це відчуття було схожим на те, мовби у світі, сповненому непроглядної пітьми і безкінечної чорноти, джерелом якої була вона сама, лише він володів здатністю повернути її до світла. Він робив це щоразу майже зовсім без зусиль, й принцеса уже почала вірити у те, що їхнє кохання і справді здатне здолати усе. Принаймні, вона тепер була певна, допоки вона знатиме, що він поруч, вона точно не знищить світ. Вона може спробувати його врятувати.

Принцеса лиш на мить здійняла очі, аби поглянути на його зосереджене обличчя, як маленька Мілліанна наблизилася до Давіса. Коли її крихітні рученята торкнулися його грудної клітки, відбулося справжнє диво.