Глава 45. У передсмертній ілюзії мисливиця поцілує мисливця

Не було жодного сумніву, що це була вона. Така ж безсумнівно красива, як у спогадах Веймонда ― висока, чорноволоса, одягнена у вишукану фіолетову бархатну сукню. Проникливі очі підведені чорним кольором, ідеальна смаглява шкіра. Релі й не відчула, як підвелася з місця й наблизилась до відьми.

Вона була надто реальною, як для видіння.

Релі насторожилася. А чи це не пітьма грається із нею, як тоді, п’ять років тому?! Видіння тоді були більш, ніж реалістичними, вона вбивала людей!

Релі відсахнулася назад.

― Не час давати волю своїм страхам, ― проказали незворушні уста Еноді. ― Ти маєш відкрити мій ґримуар і віддатися йому…

Принцеса так і насупилася. Відкрити? Хіба ж у минулому сні Еноді не застерігала її цього не робити? З якого ж такого біса…

Поволі захитавши головою, принцеса почала крокувати назад.

― Відкрий його… ВІДКРИЙ, ПРИНЦЕСО! ― неочікувано Еноді ступила крок уперед, перетворюючись на зловісний скелет, цілком такий, як вони бачили у тронному залі у Віделісі.

Видовище іще яке моторошне! Принцеса так і застигла в жаху.

І в ту ж мить Релі привів до тями голос Лісанни:

― Ваша Величносте?

Дівчина різко озирнулася, аби виявити юну мисливицю на ганку будиночка.

― Що ти робиш?.. ― у Лісанни було якесь вкрай стривожене обличчя, що спонукало принцесу нарешті поглянути на те, що раптово неабиякою вагою почало відчуватися у її руках.

І тут же принцеса прийшла в ступор! Ґримуар Еноді Скорканс був у її руках, відкритий, а пітьма линула просто із нього!

― Я… ― бовкнула Релі, нічого не петраючи, адже узагалі не пам’ятала, щоб діставала його із мішечка цянь-кунь.

На щастя, Лісанна вчасно підбігла і помахом руки закрила книгу. Коли ж Релі наче загіпнотизована знову запхала її у бездонний мішечок, Лісанна якось вкрай відчайдушно поглянула на принцесу. Рука її затремтіла, тож юна мисливиця швидко заховала її за спину.

― Не треба. Що б ти не замислила, не треба. Я…  змирилась. Я втрачаю усіх, кого люблю. Моя сестра ― справжня психопатка. Хлопець, якого я люблю, помре із хвилини на хвилину, ― вона говорила це так проникливо, що Релі моментально забула про випадок з Еноді. Серце її краялось на мільйони крихітних осколків. ― Вей… він із ним. Я… не змогла на це дивитись.

Важко видихнувши, принцеса узяла Лісанну за руку й повела її до ганку. Жаль, проте ніхто із них не помітив, як у темряві лісу у той момент за деревами сховалася Еноді Скорканс, в останню мить змінивши подобу на п’ятдесятирічну жінку із довгим коричневим волоссям, худорлявою статурою і великими зеленими очима.

***

Наважившись таки увійти в будинок, Релі застала просто жахливу картину. Давіс лежав на дивані у вітальній, поряд із ним сидів Веймонд. Магічним чином він намагався передати йому якомога більше енергії, проте це було цілковито марною справою ― юний мисливець згасав на очах. Софі та Астрід стояли на кухні, обпершись об кухонні меблі. На обох сестрах де Вантелл не було облич, хоч вони і толком не знали юного мисливця, та те, яким чином він наближав себе до смерті, не могло не жахати. Райлі сидів, обпершись головою на складені руки на першій сходинці сходової клітки, що вела на другий поверх. Маленька Мілліанна, найймовірніше, спала саме там. Якщо узагалі спала, адже періодичні стогони Давіса були такими голосними й болючими, що змушували усіх щоразу підстрибувати.

Коли Релі увійшла, Давіс з останніх сил підняв руку, аби торкнутися передпліччя Короля Скорпіонів і прохрипіти:

― Н-не треба… це… не допоможе… ― він був уже геть неживий на вигляд, очі цілковито втратили свій блиск, а шкіра набула глинистого відтінку.

Веймонд без сумніву добре чув його. Та повністю ігнорував ― продовжував і далі насильно вливати енергію у його тіло. Втім це було схожим на те, коли намагаєшся наповнити водою тріснутий стакан ― скільки б води ти не старався налити, вона усе одно витече крізь тріщини. Так і Давіс, його тіло більше не продукувало енергії, як і не приймало її ― було очевидним, що залишилося буквально декілька хвилин, перш ніж отрута поглине його цілком.

Веймонд розумів це. Розумів прекрасно, а тому, в кінці кінців, просто зірвався й… зібрався щосили ударити по грудній клітці друга, та зупинився в сантиметрі від неї, важко зітхаючи і поволі забираючи руки, аби обхопити ними чоло і зачесати назад мокре від поту волосся.

Так і уздрів Релі, що стояла просто перед ними. На ній не було обличчя.

Враз Давіс прохрипів:

― Вей… я… дякую тобі за те, що прийняв… що дав можливість бути твоїм радником і охоронцем… я… хочу…

Веймонд різко повернувся до нього, аби обхопити обома руками холоднючі обм’яклі кисті, складені на грудях і прошепотіти:

― Не говори… не говори.

У Релі до неможливості стиснулося серце. Вона чомусь лише зараз усвідомила, наскільки це багато ― служити комусь майже усе життя. Ба ні… яка там служба, Вей та Давіс були друзями. Вони були до біса найвірнішими соратниками на світі, готовими віддати життя один за одного без жодного сумніву!

І враз він поглянув просто на неї. Майже безжиттєвий погляд Давіса зафіксувався на ній. Релі забула, як дихати. Повітря каменем стало у її легенях.