Глава 44. У вечір скорботи привид могутньої відьми явиться принцесі

Водномить усе набуло такого жахливого повороту, що, здавалося, стало цілковито невідворотнім. Все ще ведучи боротьбу із внутрішньою пітьмою, що от-от збиралася заволодіти контролем, Релі безмовно і абсолютно нерухомо вдивлялася в одну точку. Не існувало й чіткого уявлення, чи усвідомила вона взагалі, що навпроти неї знаходиться Астрід, а те, що у неї летить кинджал ― і поготів.

Як раптом ― здійнявся вітер ― Релі зметнула з місця, кидаючись уперед. Кілька ретельно продуманих кроків, ефектний поворот довкола своєї осі, змах шикарним волоссям, ― запущений принцесою кинджал Чорна смерть з легкістю відбив залізний клинок Веймонда. Здавалося, момент був просто вічністю. Та коли зброя з брязкотом упала на землю, і Релі миттю з допомогою пітьми притягнула до себе кинджал Ірвін, Астрід зіскочила з місця і скрикнула.

― Ох ти ж, Всюдисущий!!

Втім перед нею уже стояв стривожений Веймонд. Пересікшись поглядом із молодшою сестрою Релі всього на мить, він кинув:

― Та ні, всього лиш чоловік твоєї сестри.

І тут же наблизився до Релі. Принцеса торкалася свого чола, вочевидь, іще не повністю здолавши внутрішню пітьму. Обличчя Короля Скорпіонів наповнилося тривогою:

― Ти в порядку? Що… що тут трапилося? ― на секунду озирнувся він, аби побачити неподалік Лісанну та Давіса, а також пом’яту траву довкола, наче після жорстокої сутички.

Надокучливий шепіт із проханням крові й убивств продовжував вирувати у голові принцеси, проте вона раптом якось нашорошилася й поглянула в очі Королю Скорпіонів:

― Чоловік?.. ти… сказав… чоловік?

― А що не так? ― ще більше насупився Вей, обхоплюючи її за плечі.

Бісів шепіт наче рукою зняло. Релі похапцем всміхнулася.

― Це…

― Ти що, гадаєш, я ніколи не зроблю тобі пропозицію? Га, Ваша Величносте? ― зазирнув він їй в обличчя так близько, що вона не втрималась і простягнула руку, аби торкнутися його дещо колючої від щетини щоки. І всміхнулась так солодко, мовби вони не бачились кілька днів, а не від силу годину.

― Що тут сталося? ― долинув не надто приємний грубий голос Астрід. Здається, за ті роки, що Релі її не бачила, вона стала іще більше схожа на хлопчиська.

Дівчині мало бути уже двадцять три, та вона все ще виглядала молодшою ― миловидні риси серцеподібного обличчя і по-дитячому набурмосений лихий погляд великих зелених очисьок тільки й робили, що візуально прибирали кілька років. Окрім того, вона суттєво змінила зачіску ― тепер замість довгого волосся, зібраного в неакуратний пучок, її волосся вкоротилося в більшу половину своєї довжини. Воно навіть не сягало плечей! Та чи була нова стрижка не до лиця Астрід? Навпаки, із нею вона виглядала ще більш ефектно. З вигляду дівчина все ще була низькою і худенькою, проте тільки оцінивши її виразні треновані передпліччя, Релі засумнівалася, а чи не зможе сестра тепер перемогти її у поєдинку?

Астрід підійшла до Давіса й Лісанни, Релі поспішила наблизитися до неї й запитати:

― Астрід, що ти тут робиш?

Дівчина лиш недбало кинула, оглядаючись на сестру:

― Пропливала неподалік на кораблі. Ще в порту помітила вашу компашку.

Релі здійняла брови догори. Все-таки, яка ж кардинально різна реакція обох її сестер на їхню зустріч!

― Що це з ним? ― пробурмотіла Астрід, показуючи на Давіса.

І до Релі дійшло. Давіс лежав на землі. Його губи були фіолетовими, а шкіра блідою, як у мертвяка. Дихання здавалось дуже важким, а очі… вони були прикуті виключно до Лісанни.

― Ліс… ― насилу прохрипів він.

Релі враз усе уторопала. Поки вона розправлялася із внутрішньою пітьмою… ось що встигло трапитися!

Веймонд, нахилившись до свого найвідданішого помічника, миттю оцінив ситуацію. Слова, які він проказав далі, викликали у принцеси пронизуючі мурахи по тілу:

― Це Червона Меланхолія. Боюся, він довго не протягне. Негайно повертаємося у будинок Софі.

***

Будинку Софі Астрід не здивувалася, аж ніяк ― схоже, вона узагалі заходила сюди, як до себе додому. Авжеж, подумала Релі, хіба ж могло бути інакше? Сестри точно бачилися протягом усього цього часу. Вони не були злими одна на одну. Вони тримали образу хіба лише на неї.

Одначе зараз головною проблемою були зовсім не сестринські взаємини.

Давіс помирав. Червона Меланхолія була однією з найсильніших отрут, яку коли-небудь створювали відьми. Звичайних людей ядовита субстанція убивала за лічені хвилини, у інших же надприродних істот відлік ішов на години. Лише Релі, Веймонд та Маелор Жахливий, як єдині у світі веркастри (звісно, якщо не існував іще хтось, про кого вони не знали), володіли здатністю вижити у сутичці із цією вбивчою речовиною. Існували також теорії про те, що із отрутою могла б справитись і достатньо могутня відьма, скажімо, якби їй вистачило часу на розробку і приготування отрути. Та, оскільки відьми самі по собі володіли абсолютно людськими тілами, ця теорія сама себе зводила нанівець. Хоча, не можна було відкидати можливість існування протиотрутних заклинань, та такими вже точно не торгували на базарі направо-наліво.