Глава 42. Не питаючи дозволу, монстр увійде в будинок рудоволосих. Частина третя

Увійшовши в будинок і знісши при цьому двері, біловолосий юнак, імовірно, справжній Скажений Райлі, раптово пом’якшав в обличчі. Очі його зосередилися на Софі, а уста розпливлися у відчайдушній усмішці:

― Леді Софі…

Очі рудоволосої шалено вирячилися, руки міцніше обхопили долоньки доньки, вона затремтіла буквально уся…

― Н-не підходь! ― заволала на повні груди.

Та Райлі наважився ступити крок уперед. Король Скорпіонів миттю загородив йому шлях, перебуваючи набагато ближче до незнайомця, аніж Софі.

― Я тобі уже сказав, ― зазвучав його голос так гучно й моторошно, що Софі на мить здалося, наче у кухонних шафах задзвенів посуд. ― Провалюй звідси, інакше… ― рука Веймонда звелася у повітря, зігнута в лікті. Із самої пітьми у його могутній долоні матеріалізувався ідеально виполіруваний для вбивства срібний кинджал із вишуканою рукояткою. ― Я не збиратиму тебе потім по частинках.

Райлі кинув в сторону Короля Скорпіонів хижий погляд. Миттю висмикнувши з-за пояса короткий меч, він викрикнув:

― Леді Софі, хто він такий?! Що він робить у вашому будинку?!

Софі все так же ошелешено дивилася на біловолосого. А тоді, врешті не витримавши, загорлала:

― Це чоловік моєї сестри! І… він знесе тобі голову! Як ти посмів повернутися?!! ― вона мовби зненацька стала тією ж Софі, що і десять років тому, коли вона все ще жила в затишному палаці в Елесберті і могла творити, що забажає і кричати, на кого захоче.

На обличчі Веймонда мелькнула коротка усмішка. Йому подумалося, що між сестрами де Вантелл і справді є велика схожість. Непохитність і вміння крикнути страху в очі навіть тоді, коли від нього підкошуються коліна.

Та, знизавши Райлі крижаним поглядом, він відмітив:

― Ага, я без сумніву зроблю це, ― і прокрутив у руці ідеальний кинджал, що, направду, виглядав набагато переконливіше, ніж старий короткий меч Райлі.

Врешті, Райлі вигукнув:

― Та ні бо! То був не я… леді Софі, як же ви мене не упізнаєте?! Я ― Райлі, хіба не пам’ятаєте?!

Ну, звісно, вона пам’ятала! Хіба ж вона могла забути?! Його темні очі поглянули на неї із такою проникливістю і водночас відданістю, що дівчину миттєво накрили спогади.

Палац Елесберту, тринадцять років тому

Сонце яскраво освітлювало ідеально вистрижену поляну із зеленою травичкою неподалік від королівського палацу. Софі планувала сьогодні прогулятися лабіринтом з живоплоту й посидіти в оточенні старовинних руїн, що знаходилися в самісінькому його центрі. Саме тут дванадцятирічна Софі могла наодинці помріяти про прекрасного принца, поспостерігати за цікавими комашками й послухати мелодійний спів пташок. Незважаючи на те, що принцеса Софі обожнювала увагу, нерідко вона обирала прогулянку наодинці.

Сьогоднішня прогулянка проходила у чудовому настрої, адже вранці слугам таки вдалося задовольнити її бажання щодо новенької сукенки. Одягнувши її, дівчинка пішла гуляти. Вона уже сподівалася нарешті дійти до руїн і трішки перепочити, спостерігаючи за круглим фонтанчиком серед них, як почула дивні звуки. Вони долинали звідкись збоку, тож дівчинка, ні на мить не замислившись, рушила туди. Лабіринт вона знала, як свої п’ять пальців, тому вже за декілька хвилин застала просто жахливу картину ― четверо хлопців, очевидно, дітей придворних слуг, яким дозволили жити при дворі, тягали за волосся нещасного маленького брудного біловолосого хлопчика, вигукуючи різні жахливі слова:

― Виродок! Тримайте його!

― Малий смердючий гівнюк, всі патли твої дивні повириваємо!

― Де ж ти такий вродився? З ким була твоя мамка? Чи може у неї і самої такі? Відьмак, не інакше!

― І точно! Давайте спалимо йому патли! ― вигукнув один з хлопчаків, відходячи вбік і дістаючи з кишені сірники.

Та вартувало йому тільки черканути, запалюючи один, як з-за живоплоту показалася Софі.

― Гей! Що ви робите?! ― дзвінкий голос юної принцеси сполошив усіх.

Хлопчаки поглянули на неї, та двоє із них все ще тримали нещасного хлопця за одяг.

― П-принцесо Софі? ― пробелькотів один з хлопців, переступаючи з ноги на ногу. Шмаркач іще той.

Софі задерла підборіддя догори, даючи зрозуміти, що на таке звертання вона не зверне жодної уваги.

― В-ваша Величносте принцесо Софі… ― пробубнів інший, ховаючи погляд.

― М-ми упіймали крадія… він хотів пробратися в палац… і…

― Крадія? ― зверхньо зронила рудоволоса, навіть не позираючи на біловолосого хлопчика, обличчя якого майже неможливо було розгледіти за копною розбурханого брудного білого хвилястого волосся.

― С-саме так, к-крадія! ― все ще невпевнено випалив один з юнаків. ― Ми саме карали його, як…

― Прийшли ви, Ваша… Величносте.

― Хм, ― буркнула Софі, елегантно складаючи руки за спиною. Хлопці уже сподівались, що вона збирається оцінити їхні старання ― все ж, обличчя у дівчинки було ще тим. ― А ви отримали згоду когось із моєї родини для здійснення покарання? ― її голос прозвучав так неочікувано, що малі шмаркачі відчули, як серця пішли в п’ятки. ― Здається, саме це повинні робити слуги, перш ніж дозволяти собі що-небудь.