Глава 39. У містечку рослин і затишку біловолосий убивця заплямує кров’ю домівки невинних. Частина друга

Крісті привела мисливців просто до своєї домівки. От тільки будинок виявився просто величезним і зробленим цілком із дерева. Усе всередині було обставлене зі смаком, але найбільшу увагу Релі привернули численні кам’яні талісмани із вирізьбленими незрозумілими рунами, що висіли буквально на кожній стіні будинку. Крісті провела усіх у вітальню й запропонувала сісти на зручний великий диван, що займав більшу її частину. Навпроти нього у гарно обставленому різними рукотворними фігурками тварин каміні затишно потріскували дрова. Тут, у селищі поміж гір, було доволі прохолодно на відміну від узбережжя Керберту, де рання осінь все ще дарувала відчутну спеку.

Давіс провів рукою по постеленій на диван шкурі якоїсь тварини й зосередив свій погляд на Крісті, коли вона сіла на невеличкий прямокутний дерев’яний столик із різьбленими ніжками навпроти них. На ньому стояло чимало посуду із недоїдками, тож дівчина недбало відсунула їх вбік. А тоді й проказала:

― Пробачте, я затягнула вас сюди, нічого не пояснивши. Але… справа у тому… ― дівчина врешті закінчила із посудом і склала руки. ― У нас не прийнято поширювати паніку. Ви насправді даремно добиралися сюди так довго… ви ж прибули із Керберту, так?

― Так, ― відказав поволі Веймонд. Було видно ― він вивчав співрозмовницю поглядом. Прискіпливим поглядом.

Крісті дещо зіщулилася від цього, але поспішила перевести очі на Релі, що виглядала більш приязно і пояснила:

― Розумієте, у нас тут немає жодного чудовиська, яке ви могли б вполювати, ― голос дівчини звучав спокійно, розмірено, дещо навіть монотонно. Релі чітко ловила факт того, що вона намагалася змусити їх повірити у те, чого насправді немає. ― Хто б що не розповідав у Керберті, у нас все у порядку.

― У порядку, кажете? ― зненацька зірвався із дивану Давіс, змушуючи Релі і Веймонда ошелешено поглянути на нього. Та їхні погляди були найменшим, що його зараз хвилювало. ― А як же тоді жінка, яку розпанахали на очах у її дітей? Як же маленькі невинні душі, чиї життя так несправедливо забрав монстр?! Чи… ви хочете сказати, що нічого про це не знаєте?!

Веймонд схопився із дивану, аби проказати строгим і твердим голосом, від якого навіть Крісті зблідла до кольору свого волосся:

― Давісе, негайно сядь.

Та той лиш на мить кинув погляд на Веймонда.

― Ні! Пх… я просто ще такого не чув. Мало того, що у вас тут усі спокійні, наче нічого не відбувається, так ще й ти… ― Давіс вишкірився на Крісті з явною огидою і підозрою. ― Ти явно щось приховуєш… може…

― Давісе, ― пролунав тоді владний голос Короля Скорпіонів. ― Сядь. Ми можемо з’ясувати це інакшим способом.

― Чому це я маю сідати?! Нехай сяде вона і усе нам розповість! ― заричав юний мисливець на уже перестрашену до чортиків Крісті, що стояла перед ним, притиснувши руки до грудей.

Та в ту ж мить невідома сила одним ривком змусила Давіса опуститися на диван. Лісанна й Веймонд притьмом озирнулися ― то була Релі. Її обличчя не виражало ані крихти приязні. Воно було цілковито крижаним й без сумніву зловісним. Веймонд не міг звести із неї очей, йому здавалося, що це був саме той раз. Пітьма поглинула її цілком. Відтепер їй уже не вибратися.

Їй знадобилося лишень ворухнути пальцем, аби змусити Давіса сісти, як…

Секундою опісля її обличчя знову наповнилось приємним рум’янцем, й уста розпливлися у ледь помітній миловидній усмішці.

― Прошу пробачити мені за грубість. Та вам і справді краще сісти й усе нам розповісти, ― проказала вона, поглядаючи на Крісті.

Не було жодного сумніву, що шок, який оволодів Веймондом від побаченого, охопив також і Крісті. Тільки от у її випадку це було в кілька разів сильніше. Дівчина на тремтячих ногах опустилася на стіл.

― У… у нашому селищі здавна усе спокійно, тому що наші домівки захищають талісмани, ― проказала вона, боязко поглядаючи на Релі, хоча та тепер й виглядала, наче найбільш милосердна людина на світі. ― В-ви… ви бачили їх, коли зайшли у мій дім. Вони мають бути на кожній стіні, і тоді нечисть не зможе перетнути поріг будинку.

Лісанна й Давіс інстинктивно перезирнулися. Ага, це вже звичайно! А вони тоді хто, як не нечисть, що легко перетнула поріг цього такого вже захищеного талісманами будинку?

― У такому разі, ― проговорив Король Скорпіонів, намагаючись здатись якомога м’якшим, ― що ж трапилося із згаданою раніше сім’єю?

― О, ― Крісті зім’яла руки, а Релі чітко це помітила. Уздрівши, що принцеса на неї пильно витріщається, Крісті поспішила опустити руки на коліна й проказати: ― У них не було талісманів. Ми давно уже говорили Ліббі, що вони потрібні, інакше нечисть не забариться. Наголошували на тому, що якщо вона у це не вірить, нехай подумає хоча б про своїх дітей. Та їй було байдуже, ― в якийсь момент голос іще донедавна переляканої Крісті прозвучав із ноткою чогось прихованого, навіть, можливо, темного… Релі чітко це відмітила.

― То… значить, ― повернув до неї поволі голову Веймонд, ― за вашими словами, сім’ю роздерли, бо у будинку не було талісманів?

― Угу.

Веймонд відчув, як Релі пильно на нього дивиться, і не зміг не подивитись на неї також. Не було жодного сумніву, вони й без слів дійшли спільного висновку.