Глава 38. У містечку рослин і затишку біловолосий убивця заплямує кров’ю домівки невинних. Частина перша

«Розанд» прибув у порт Керберту ― мальовничого невеликого містечка на південному сході Медіаносу через п’ять днів плавання. Відчути нерухому землю під ногами виявилось тією іще радістю. Попрощавшись із усіма і міцно обійнявши Релі, Кіара поспішила розчинитися у натовпі новоприбулих, аби поспішно відправитися на північ ― до Адріель та Ровена. Інші ж залишилися стояти на території порту, спостерігаючи, як люди сходять з корабля, допоки Релі не проказала, вириваючи Веймонда із тривожних думок і змушуючи Давіса та Лісанну поглянути в одному напрямку ― на неї:

― Що ж, ми на місці. Гадаю… перед тим, як займемось справами насущними… чому б нам не підкріпитися он у тій таверні? ― вказавши рукою ліворуч, принцеса зосередила увагу усіх на примітній таверні неподалік від порту, де уже з самого ранку сиділо чимало людей. ― Виглядає затишною і, до того ж, відвідувачі, здається, зовсім не проблемні.

Нервово хихикнувши, принцеса вочевидь мала на увазі те, що усі останні рази, що їм доводилося заходити у подібні місця, починалися якісь вкрай непередбачувані події, що найчастіше закінчувались мордобоєм.

Лісанна й Давіс все ще змірювали один одного лютими поглядами, тож Король Скорпіонів, зітхнувши, вирішив взяти усе на себе:

― Місце й справді непогане. Ходімо.

Уже за кілька хвилин вони зайняли зручний столик у самому кутку всередині таверни. Інтер’єр був обставлений приємно для ока ― усе було дерев’яним і доволі старим, проте прикрашеним численними вазонами. Зеленинка стояла тут і там, сплітаючись і утворюючи химерні візуальні проекції, разом із тим наповнюючи атмосферу таверни яким-не-яким затишком. Люди спілкувалися між собою зовсім негучно, тож у спокійній обстановці усі доволі швидко обрали собі певні позиції із меню.

І все ж, атмосфера за столиком стояла доволі напружена. Лісанна й Давіс відмовлялися дивитися один на одного, Веймонд же чомусь наполегливо ховав погляд від принцеси. Він мовби увесь час над чимось роздумував… над чимось, що сильно його тривожило.

Та Релі обрала просто проказати:

― Нам потрібно спробувати знайти відьму, яка змогла б розшифрувати ґримуар.

Веймонд прожогом звів на неї очі. І тільки він замислився про те, в який момент принцеса вирішила таки спробувати не робити все самою, як…

Очі Релі спрямувалися кудись вбік. Із сусіднього стола почали долинати доволі гучні розмови. Група чоловіків, очевидно, мисливців на нечисть, обмінювалися емоційними деталями справи:

― …і тоді я уторопав, це без сумніву був він. Скажений Райлі.

Щойно прозвучало це ім’я, Релі прикипіла поглядом до сусіднього столика. Уздрівши її миттєву реакцію, Веймонд та юні мисливці одразу ж поглянули слідом.

― Що? Цей малий біловолосий мерзотник? ― вибухнув гнівом інший мисливець.

― Угу. Розпанахав живіт нещасній жінці і двом її діткам. Ще те бісове видовище! І що гірше… ми з мужиками так і не змогли натрапити на його слід! Уміє сховатися, падлюка!

― Лайно, ― визвірився третій мисливець. ― То де, кажеш, це взагалі відбулося?

― Де-де, ― відказав чоловік. ― На північ звідси, в десяти кілометрах. У горах невелике селище. Здається, Вороняча Балка називається. Ага, саме така дурна назва…

Водномить Релі підвелася з крісла. Король Скорпіонів та юні мисливці нерозуміюче витріщилися на неї.

― Ми негайно йдемо, ― зронила принцеса.

― Що? Ти ж іще навіть до їжі не торкнулася! ― крикнув Давіс, вказуючи на тарілку із вкрай апетитною пастою, що стояла перед принцесою.

― Ніхто з нас не поїв, а для чого іще ми сюди прийшли?! ― випалила Лісанна. Її ніздрі аж розширилися, вловлюючи бездоганний запах страви із морепродуктів, яку їй щойно принесли.

Релі ж виглядала якоюсь вкрай шокованою. Важко задихавши, вона вийшла з-за столу, явно збираючись піти геть з цього закладу. Веймонд швидко зіп’явся на ноги, виростаючи перед нею.

― Ваша Величносте?

Зробивши декілька швидких вдихів, принцеса наблизилася до нього й шепнула так, щоб чув і він, і юні мисливці, але не чули чоловіки за сусіднім столиком:

― Скажений Райлі… здається, я знаю, хто він такий.

***

За кілька митей усі уже ступали за принцесою, карабкаючись угору вузькими вуличками мальовничого Керберту. Ніхто з них і думки не торопав, куди лежить їх шлях, та остаточно стало зрозуміло лише тоді, коли, вибравшись із міста, вони вийшли на гірську дорогу. Повсюди росли оливкові дерева ― вони створювали приємний затишок від нестерпної осінньої спеки, а химерні їх звивисті стовбури, будучи кожен цілковито різним, приковували до себе погляди. Гучне міське життя залишалося позаду. Здавалося, цими місцинами вкрай рідко хтось проїжджає, на дорозі зовсім не було слідів копит.

За півтори години ходьби табличка із стрілкою та знаком «Вороняча балка» засвідчила, що до селища залишилося всього два кілометри. Незважаючи на звивистість дороги і нерідкі підйоми угору, ніхто з мисливців не виказав утоми ― усі вони були вдало натренованими, аби легко долати подібні незначні відстані. Окрім того, усі вони були нечистю, а надприроднім істотам усе давалося в рази легше, ніж звичайним людям.