Глава 37. Чи віриш ти у кошмари?

Давіс та Лісанна стояли на геть порожній нічній палубі й якийсь час обоє безмовно вдивлялися в безкрайній морський горизонт. Хвиль та вітру практично не було ― знак не з приємних, якщо вони воліють добратися до Лантеї згідно із графіком.

Спочатку дівчина уваги на це не звертала, адже була вкрай обурена тим, що було вирішено стосовно Кіари, та в якийсь момент таки відчула, як незручно їй тепер ось так-от просто стояти поруч із Давісом. Ні, тільки не після того, як курка-Ірвін виставила напоказ її почуття! І взагалі… з якого дива це мали бути любовні почуття? Клята Прародителька, можливо, багато в чому і компетентна, але те, що вона відчуває до цього мерзенного, противного, агх-х, такого бісячого Давіса… не що інше, аніж всепоглинаюча ненависть!

І в ту ж мить, як жили закипіли до свого піку, Давіс розвернувся, аби проказати, гримаючи рукою об бортове перило:

― Повірити не можу! Вони так просто їй довірились! Я так і знав, що шмаркачка затіяла щось недобре… ще з моменту, як дізнався, що вона викрала Дзеркало.

Лісанна знайшла себе у вкрай незручній ситуації. Зараз їй хотілося більш за все на світі кричати про те, як усе розвернулося несправедливо по відношенню до неї, а цей ідіот…

Та зненацька Давіс змінив тему. Його обличчя зробилося по-дивному напруженим, стурбованим.

― Слухай, ― перейшов він на шепіт, наближаючись до Лісанни, від чого та аж вклякла на місці. Давіс вдихнув на повні груди. Можна було чітко відчути, наскільки йому раптом стало тривожно. Лісанна підозріло звела на нього свої люті карі очиська. ― Я мав сам із ними покінчити. Вей та Її Величність… ― він важко видихнув, різко розвертаючись від Лісанни. ― До біса… ― й знову ударив кулаком об перило.

Лісанна поморщила чоло. Вона геть не розуміла, що відбувається… відколи він такий відвертий з нею? Показує усі ці емоції…

Вона враз забула, що повинна ненавидіти його. Їй захотілося простягнути руку й торкнутися його плеча, і вона була уже близька до цього, як він різко розвернувся й випалив:

― Ліс… ― і закляк, вдивляючись в її бездонні карі очі й обличчя, застане зненацька.

Він раптом не зміг вимовити і слова, а вона відчула себе у такому становищі, мовби зараз найкращим варіантом було просто схопитися й викинутися за борт. Лише крижана морська вода могла остудити її глузд, змусити серце битися повільніше… але натомість вона продовжувала триматися за металеву частину перила так сильно, що, здавалося, з секунди на секунду могла просто його зігнути…

Зненацька обличчя Давіса дещо розслабилося, і він проказав ледь чутним голосом:

― Це вкрай несправедливо.

Лісанна зиркнула на нього нерозуміючим поглядом.

― Те, що виявилося щодо твоєї сестри. Ти шукала її все життя. Мабуть, це має бути боляче, побачити, на що вона здатна, працюючи на ворога за власним бажанням.

Лісанну пронизали дивні відчуття. Авжеж, це боляче! Авжеж, це ранить! Але… для чого ж вивалювати усе це в обличчя?!

Та раптом Давіс наблизився іще і, не в змозі утримувати зоровий контакт, спрямував очі на море. Із його уст долинуло ледь чутне:

― Я хотів тільки сказати, що… ти… не маєш справлятись із цим одна. Я… я тут, аби вислухати. Якщо… якщо треба, ― і, проказавши це, різко відступив назад, мовби це забрало у нього надто багато зусиль і тепер йому треба було терміново передихнути.

Лісанна витріщилася очима по п’ять копійок.

― А ще… ― зненацька продовжив Давіс, опускаючи очі вниз. ― Ти типу як тепер мені винна, ― його голос звучав цілком, як і завжди, коли між ними починали зароджуватися чергові перепалки.

Винна??? Лісанну так і перекосило. Гаразд іще сказати що-небудь інше, аби почати сварку, але це…

Лісанна вийшла із себе. Вона не знала, для чого робить це, адже в її голові завжди були чіткі упередження ― якщо ти комусь не подобаєшся, це нормально, це слід приймати без жодних сумнівів. Але вона усе-таки підійшла і щосили зарядила хлопцеві по обличчю. Від такого неочікуваного удару він ледь не впав долілиць, благо, що встиг вчасно вхопитися рукою за перило.

Тут же схопившись за уражену щоку, на якій чітко вирізнявся відпечаток її долоні, юний мисливець ошелешено вирячився на визвірілу Лісанну… вона просто пашіла люттю!

Змірявши його проникливим поглядом своїх карих очей, дівчина випалила:

― То не треба було мене рятувати!

І, гордо розвернувшись, поспішила піти геть.

***

Релі заснула в міцних обіймах Короля Скорпіонів. У них вона відчувала себе наче й найбезпечнішому місці у світі, у них вона могла ні про що не турбуватися, у них вона могла розслабитися. Та в процесі сну, кілька разів перевернувшись, вона віддалилася від нього й зрештою опинилася обличчям до стіни. У цей то момент сон, здається, і повернув не туди.

Якийсь час принцесі здавалося, що вона безцільно йде кудись лісом. Довкола було темно й сиро, проміння геть віддаленого сонця ледь помітно пробивалися крізь численні звивисті порослі прадавнім мохом гілки дерев.

Вона йшла, наче чітко знаючи, що от-от опиниться там, де потрібно. Щось підказувало їй це, щось запевняло її в цьому.