Глава 31. Пронизлива тиша каюти вуха разить ― правда про зрадника випливе вмить. Частина друга

Двадцять років тому, князівський палац Віделісу

Маленький чорнявий хлопчик, років десяти на вигляд, пильно дивився крізь панорамне вікно. Вид із нього відкривався на долини й пагорби, а за ними і на дрімучий ліс вдалині. Справа від палацу розміщувалося величезне місто, столиця Віделісу, проте жодна його вуличка, котру можна було легко звідси розгледіти, не цікавила малого. Він невпинно продовжував вдивлятися в горизонт, аж поки не скрикнув і не стрепенувся на місці:

― Мамо, мамо, здається, це вони! Процесія тата повертається!

До хлопчика із середини великої обідньої зали наблизилася жінка виняткової вроди, одягнена у темно-сіру пишну сукню із чорною підкладкою та чорними рукавичками з органзи на руках. Темно-коричневе волосся було зібране ззаду у тугий вузол. Карі проникливі очі та смаглява шкіра приковували усю увагу. Поклавши руку йому на плече, вона сама пригляділася до дороги, по якій ще за пагорбом їхала процесія. Обличчя жінки на мить стривожилося.

Та за мить вона розслабилась і проказала:

― Зустрінеш батька першим?

― Угу! ― похапцем скрикнув малий. Хоч йому і було від сили років десять, та одягнений він уже був як справжній майбутній князь ― вишукана шкіряна одежа та довгий цупкий плащ на плечах. Проникливий мужній погляд зелених очей не залишав жодного сумніву ― цей малий матиме велике майбутнє.

Мати підштовхнула його до виходу із вишуканої обідньої зали, оформленої у темно-сірих відтінках. Маленький Веймонд подріботів лискучою підлогою до різьблених дверей, тому наступні вигукнуті мамою слова почув, уже будучи на коридорі:

― Не забудь зняти зробити прохід у бар’єрі!

Вслід прозвучало швидке «угу!», але Еноді Скорканс поспішила до дверей, аби впевнитися, що хлопчик дійсно її зрозумів:

― Я не посилатиму нікого із тобою, тож…

― Я почув, мамо! Не хвилюйся, я добре запам’ятав!

Хлопчик розчинився за рогом, а жінку тим часом відвідало якесь надто тривожне відчуття…

Феліас Скорканс їхав на чолі процесії верхи на кремезному чорному коні. Одягнений у чорну шкіряну одежу, із темним волоссям, зібраним ззаду, а також проникливими світло-зеленими очима, цілком, як у Веймонда…

Князь зістрибнув із коня, зупиняючись перед сином. Вони стояли за кілька метрів від головних воріт до замку (і до міста в цілому). Саме тут й починався захисний бар’єр, який наклала Еноді разом із іншими могутніми відьмами та заклинателями Віделісу. Ніхто не знав, чи слід очікувати на загрозу з боку Асавейри, та не лишнім було перестрахуватися. Останнім часом чутки про те, що імператор Асавейри, Маелор Жахливий, поширив свій вплив на сході Континенту, все більше тривожили князівську сім’ю Віделісу. Князь особисто відправився у столицю Асавейри, Поркотуá, аби провести переговори.

Еноді Скорканс спостерігала за зустріччю батька й сина із висоти однієї з башт замку. Навіть звідти вона не могла не помітити, із яким прекрасним настроєм повернувся додому князь. Хоча покидав він Віделіс два місяці тому із просто відсутнім обличчям. Загроза війни була неабияк справжньою. Еноді відчувала, що щось не те.

― Хто ж це такий мене зустрічає?! ― Феліас був готовий кинутися до сина, та несподівано зупинився просто перед невидимим бар’єром.

Маленький Веймонд розсміявся:

― Тату, ти що забув? Тут бар’єр!

Один із слуг князя наблизився до нього, аби прошепотіти:

― Ваша Княжа Високосте, ваш син прийшов один, чи не…

Але князь поглянув на сина. Веймонд аж світився від радості:

― Тату, я сам зроблю для вас прохід у бар’єрі!

І, підійшовши до нього, торкнувся невидимої перепони рукою. Хмарка темряви розповзлася від руки малого Вея, він на секунду заплющив очі, концентруючись, а тоді у проході утворилася видима для всіх досить велика діра, обрамлена чорною облямівкою.

Князь сумнівався до останнього. Він пильно дивився на Веймонда, до кінця не сподіваючись, що йому вдасться правильно застосувати закляття. Та, коли у проході з’явилася діра, обличчя князя сповнилося аж ніяк не радістю чи гордістю за сина… його пронизало цілковите усвідомлення власної непереможності.

Перетнувши невидимий бар’єр, князь усміхнувся цілковито лихою посмішкою, із захопленням позираючи на величний замок попереду.

― Тату, тату! Я маю стільки усього тобі розповісти! ― зненацька ухопив його за руку Веймонд, тягнучи за собою крізь ворота. Слуги поволі крокували слідом, також доволі підозріло роззираючись навкруги. ― Ти навіть не уявляєш, що витворила Ейлін! Вона уже тепер також навчається із мамою магії і… нещодавно вона ледь не спалила усю нашу оранжерею! Така нетіпаха! Я в рази краще, ти знаєш! Я уже навчився стільком трюкам, а ще дядько Ітан тепер тренує мене із мечем тричі на тиждень! Тричі на тиждень, уявляєш???

Хлопчик озирнувся лиш на мить, аби впевнитися, що батько слухає. Той коротко усміхнувся, і цього виявилось достатньо. Тим же часом малий тягнув батька коридорами просто до зали, де на нього чекала матір…

Він відпустив руку князя перед самим входом в залу, аби підбігти до матері першим із криками:

― Ти бачила?! Я сам зробив прохід у бар’єрі! Бачила??? Я ось так ― і раз! Прохід вийшов сам собою! ― хлопчик активно жестикулював, але погляд мами був прикований до входу. Усередину увійшов Феліас. ― Я спершу і не думав, що вдасться, ― не вгавав малий, ― але я ось так, і все готово! А ти казала, що магія ― це складно!