Візуалізація ― глава 6

Маленьку Лісанну виганяють з дому 

Лісанна змушена залишатися ззовні під час грози

Полем починає рухатися процесія

Веймонд та Давіс підїжджають на конях

Дівчинка підвелася, наближаючись до них, і витріщилася, не в змозі відвести очей від нестерпно красивого темноволосого хлопця. Їй було всього п’ять, але вона уже відчувала колосальну силу й могутність, що оточували цього хлопця потужним ореолом. Вона не хотіла нікуди йти, їй уже був непотрібен цей будиночок і чоловік, що колись прийняв її до себе, а тепер прогнав, уздрівши її здібності. Вона хотіла лиш стояти і дивитися на цього юнака, поки у голові самі собою матеріалізувалися думки тільки про одне…

Авжеж, цей хлопець точно зможе допомогти їй знайти сестру.

Тож це й було першим, що вона сказала:

― Допоможи мені знайти мою сестру!

Одначе, хлопчик-блондин був не радий такій раптовій заяві:

― Гей! Як ти розмовляєш із моїм повелителем?! Хто давав тобі право про щось просити?! Негайно назви своє ім’я!

― Мене звати Веймонд Скорканс, я прямую до узбережжя Західного моря, аби перетнути океан Надій й заснувати власну державу на території Лантеї.

Створити власну державу, перетнути океан… усе це не могло поміститися в голові маленької дівчинки, але в ту мить вона уже була твердо переконана ― у світі не існує нікого, крім Веймонда Скорканса, хто здатен допомогти їй.

Тож вона й заголосила:

― Веймонде Скорканс! ― і враз опустилася на одне коліно. ― Я клянуся служити тобі вічно, допомогти тобі перетнути океан і сотворити державу, якщо… якщо ти заприсягнешся, що знайдеш мою сестру!

Веймонд зіскочив із коня так ефектно, наче уже був главою могутньої держави. А тоді опустився на одне коліно перед дівчинкою.

Від цього світловолосий хлопчик так і отетерів:

― Ей, що ти робиш?! Ти чого кланяєшся перед цією нетіпахою?! Гей! Відійшла від нього, мала дурепо!

Але Веймонд уже стояв перед маленькою дівчинкою і говорив:

― Я присягаюся, що допоможу знайти твою сестру в обмін на твоє служіння мені. Ти станеш справжньою воїтелькою, навчишся виживати в будь-яких умовах й обходитися із своєю магією. Упевнений, зовсім скоро ти зрівняєшся по силі із лордом Давісом, ― кинув він короткий погляд у сторону блондина, що отетеріло стояв неподалік. ― Чи згідна ти…

Він замовчав, очевидно, сподіваючись, що дівчинка нарешті повідомить йому своє ім’я. Вона уторопала це не одразу, та коли це сталося, із її уст вилетіло цілковито упевнене і рішуче:

― Лісанна.

Обличчя Веймонда обійняло приємне тепло.

― Лісанно, чи згідна ти відтепер усюди слідувати за мною та підкорятися усім моїм наказам?

Момент істини тривав декілька секунд. Дівчинка дивилася чітко в очі свого майбутнього повелителя і не могла відвести погляду. Вона мовби знала ― щойно вона скаже «так», перед нею відкриються двері у світ неймовірних пригод. Тож, не довго думаючи, Лісанна проговорила:

― Я згідна.

І покосилася на Давіса, що стояв неподалік, поки Веймонд тримав її за руку і скріплював угоду магією темряви. Малий блондин виглядав цілковито невдоволеним таким поворотом подій. Ба більше, він був такий злючий, що продовжував копати ногою землю і свердлити Лісанну пронизуючим лихим поглядом.

У джунглях знову запанувала підозріла тиша. Здавалося, що не відбувається справді нічого небезпечного, що довкола усе більше, ніж спокійно. Одначе безпричинне відчуття тривоги засіло глибоко в душі кожного із чотирьох подорожників, що не по своїй волі виявилися загубленими у цих нетрях.

― Що відбувається? ― врешті порушив тишу голос Давіса.

Релі якось підозріло позирала на Кіару та Лісанну. А саме на їхні руки, бо коли перевела погляд на свої, швидко докумекала ― це не може бути просто так.