Глава 25. Спустошеним містом прокотиться жах ― темний замок постане на горизонті

На світанку мандрівники знову вирушили у напрямку, вказаному магічним компасом. Опісля дводенної ходьби й кількох зупинок по дорозі, джунглі довкола змінилися болотами, а тоді й степами із високою травою. Невдовзі ландшафт довкола почав змінюватися набагато суттєвіше. На зміну сухому сонячному степу прийшли безкрайні висушені поля із незначними пагорбами. Дерева траплялися на шляху вкрай рідко, й ті виявлялися висушеними безжиттєвими стручками. На додачу до постійно захмареного чорнющими хмарами неба, із якого періодично моросів дощ, час від часу мандрівники минали абсолютно спорожнілі села. Будинки були загачені дошками, здавалося, що тут уже роками ніхто не живе. Одначе, геть не ландшафт, запах смерті у повітрі та безжиттєва земля під ногами тривожили Релі.

Принцеса не могла позбутися думки, що щойно вони ступили на ці мертві землі, Вей цілком і повністю змінився. Вона не могла зорієнтуватися на місцевості, аби зрозуміти, де точно вони знаходяться, хоча й усвідомлювала ― слідуючи за компасом, вони увесь час віддалялися на північ. Але де ж саме вони були?

Здогад про це відвідав принцесу зненацька. Слова Вея пронеслися у її голові швидким відлунням:

― Ваша Величність добре обізнана ― на Континенті ось уже двадцять років править жорстокий імператор Маелор Жахливий. Він захопив більшість тамтешніх держав, а також і державу Короля Скорпіонів ― Віделіс.

Релі зненацька зупинилася. Усі поозиралися, навіть Лісанна й Давіс, що йшли, вирвавшись уперед, розвернулися до неї. Жорстоке усвідомлення пронеслося жилами принцеси. Увесь цей світ… мертвий світ…

Це колишня держава Вея?!

Принцеса рвучко озирнулася. Він стояв позаду неї, майже беземоційно вдивляючись в горизонт. Вони зупинилися на одному з пагорбів, з якого відкривався вид на сховане поміж гір місто вдалині. Абсолютно спустошене, чорне місто. Насувалася сильна гроза.

Вперше за довгий час Релі відчула, як її пройняли дрижаки. Кіара й інші уважно придивилися до неї. Принцеса не змусила себе довго чекати:

― Ми йдемо назад.

І вже зібралась розвернутись, як викрикнула Кіара із компасом у руці:

― Що?! Але ж… ти сама хотіла йти за компасом!

Релі зупинилася, аби зронити майже безжиттєвим голосом. Ковтнути ком в горлі виявилось непросто.

― А тепер не хочу.

І як же вона може хотіти? Це ж зруйнована Маелором Жахливим батьківщина Вея! Як вона може йти туди, вести туди його, просто щоб дізнатись, куди приведе цей бісовий компас?!

Одначе дівчина аж ніяк не очікувала, що він підійде до неї й зупиниться поруч, аби проказати, вдивляючись в горизонт:

― Ні, ми продовжимо йти. Ця штука потрапила в наші руки неспроста. Маємо дізнатись, що вона приховує.

Кіара сумнозвісно поглянула на компас. Релі хотіла вірити, що вона усе уторопала.

Повіяв холодний безжиттєвий вітер. Хмари над горизонтом згущувалися, обіцяючи проливний дощ. Релі все ж зронила шепотом, так, аби не чули інші:

― Якщо ти не…

― Усе гаразд, ― Король Скорпіонів торкнувся руки принцеси. Її аж промурашило від такого раптового доторку. Він нахилився до неї, аби прошепотіти: ― Ти ж подбаєш про мене, якщо щось піде не так, правда, Ваша Величносте?

Який же бісів ідіот! Звісно, вона подбає про нього! А як іще? Але ж для чого погоджуватися іти туди, якщо це твоя зруйнована батьківщина… що, як там будуть люди, обличчя яких будуть тобі знайомі? Що, як це будуть їхні трупи? Що, як усі вулиці будуть залиті кров’ю?

Та водномить принцеса замислилась ― якби зараз вони стояли на околицях Елесберту, стала б вона розвертатись і йти назад, розуміючи, що зіткнеться на вулицях міста лише зі злиднями та стражданнями власного народу?

Авжеж, ні.

Вона відчула, як Веймонд міцніше стиснув її руку. Вона повинна дати йому підтримку. Показати, що вона буде поруч, незважаючи ні на що.

***

Коли мандрівники спустилися в долину й минули міські мури Віделісу, перед їхніми очима постало величезне місто. Першим, що кинулося в очі, був запах смерті. Ні, це не був трупний сморід чи запах крові, зовсім ні. Мандрівники ступали вулицями спустошеного міста, чітко усвідомлюючи ― смерть тут літала у повітрі. Під ногами знаходилася каша з болота й сміття, будинки довкола були або частково зруйновані та спалені, або ж усі вікна та двері виявлялися наглухо забиті дошками. Здавалося, у цьому місці уже роками не звучав дитячий сміх, не ходили вулицями жваво обговорюючи плітки сусіди, не приїжджали фермери, аби продавати свої продукти на ринку. Повітря віддавало суцільним спустошенням і відчаєм.

Згущені хмари над Віделісом, схоже, ніколи й не зникали. Виникало враження, що це місто регулярно поливали проливні дощі. Мовби саме небо лило сльози над спустошеним домом, що його люди змушені були покинути в спішці, рятуючись від жорстокого ворога.