Глава 22. Її зненавидить увесь світ, та угоди з нею бажатиме кожен. Частина п’ята

Той, хто стояв перед Прародителькою, був справжнім втіленням жаху. Нічний ліс і без того віяв моторошністю, та персонаж, що зараз стояв посеред нього, лиш поширював це відчуття, вселяючи його насильно.

То був Дервел. Цілий-цілісінький, мовби зовсім і не горів у тій пожежі, завиваючи від пронизливого болю. Одягнений у просту лляну робу й коричневі шкіряні штани, він стояв, підперши стовбур широкого дуба правим плечем. Руки мерзотника залишалися складеними на грудях, погляд оливкових очей пронизував до кісток. Кутики лінії харизматичних тонких губ трималися дещо піднятими.

Ірвін абсолютно точно не могла переварити того, що він живий, за декілька секунд. Тому він дав їй час, поволі відходячи від стовбура. Опустивши руки і трішки змахнувши ними по повітрю, Дервел звів погляд на Прародительку й проказав підозрілим, неприємним вуху шорстким голосом:

― Всемогутня Прародителько, чи відома тобі повість про лихого змія і прекрасну голубку?

Янтарні очі Ірвін одноразово кліпнули, вона подивилася на нього боковим поглядом. Востаннє подібні метафори застосовував попередній Прародитель, коли з’явився перед нею в образі старої жінки і передав свій кинджал. Тоді Ірвін була неосвіченою, бо не прочитала за усе життя жодної книги, тож дані метафори були для неї темним лісом. Зараз же, почувши слова Дервела, Прародителька зосередилася.

Водночас заключила ― цей чоловік, ким би він не був, небезпечніший за усіх ворогів, що траплялися їй раніше.

― Що ж, ― спокійно проказав Дервел, заводячи руки за спину, аби почати крокувати справа наліво, ― тоді я тобі коротко розповім.

Прекрасна голубка усе життя піддавалася гіперопіці з боку своїх родичів. Вона була змушена жити у замку, виконувати виключно королівські важливі справи. Скільки голубка себе пам’ятала, стільки й мріяла про свободу. Одного разу це стало можливим. Вона вилетіла із палацу, та крила її не звикли до польоту. Зненацька виявилося, що вона зовсім не вміє літати! Упавши додолу, голубка озирнулася ― як їй тепер повернутися у теплий затишний палац? Тоді й підповз до неї змій і запропонував свою допомогу. Звикла виключно до добрих і справедливих людей в оточенні, голубка довірилася змієві. Він сказав, що відведе її до палацу, але натомість повів до дрімучого лісу. Коли голубка спитала, чому вони ідуть в протилежному напрямку, змій відповів: «Я хочу, щоб ти побачила місце, в якому досі жила, здалеку, й двічі подумала, чи справді хочеш туди повертатися». І тоді голубка поглянула: виявилося, її палац ніколи не був таким гарним і затишним, як їй завжди здавалося. З висоти лісу на пагорбі вона побачила злидні й голод у місті довкола, вона побачила злодіїв і вбивць, що крали й убивали на вулицях. А височів посеред усього цього палац ― місце, де лицемірні можновладці вели черговий бенкет. Голубці враз перехотілося знову ставати частиною цього несправедливого світу. Вона була вдячна змію, що він показав їй істинну суть речей. Та тоді змій обвився довкола голубки й прошипів сповненим підлості голосом: «Це правда, ти жила в лицемірному світі і я радий, що ти це усвідомила. Але дечого ти таки не зрозуміла. Голубці, що не вміє літати, не слід було покидати рідне гніздо». Обвившись довкола її тоненької шийки, змій безжально задушив голубку. А опісля підкинув її труп під ворота палацу й зник у пітьмі.

Ірвін не повела і бровою. Дервел же, здається, зовсім і не потребував якоїсь реакції на дану історію. Зупинившись, він промовив неоднозначним голосом:

― Як тобі кінцівка? Варта уваги, чи не так?

І в ту ж мить, як звузилися очі Прародительки, Дервел клацнув пальцями. Просто із темно-сірого диму, активованого відьомським закляттям-татуюванням на його передпліччі, з’явилася Елуїз. Вона тут же упала в обійми мерзотника, який грубо обхопив її тендітні плечі.

Пройшло десять років, відколи Ірвін востаннє бачила доньку. Здавалося, вона зовсім не змінилася з того часу.

Лиш тільки… вона безсумнівно була мертвою.

― Вибач, ― без жодної нотки співчуття зронив Дервел, зводячи брови догори. ― Я думав убити її при тобі, проте згадав, що ти наче наймогутніша істота на світі. А я, знаєш, не безсмертний.

Ірвін змінювалась на очах. Здавалося, це відбувалося зовсім поступово… спочатку стиснулися її кулаки, тоді напружилися очі і м’язи довкола них, вона не кліпала ось уже більше хвилини, пильно вдивляючись в бліде безжиттєве обличчя найдорожчої на світі донечки. Її ще не повністю гнилі зуби щільно зімкнулися, губи востаннє стиснулися, проштовхуючи слину в горло… хвиля адреналіну вперемішку із всеохоплюючою люттю наповнила її судини, стрімко поширюючись тілом. Ірвін була готова зірватися з місця й роздерти виродка на шматки, як…

― Не так швидко, всемогутня Прародителько, ― відтягнувши труп Елуїз дещо вбік, Дервел застережливо підняв ліву руку. Погляд у нього був абсолютно байдужий, він наче спеціально щоразу вживав слово «всемогутня», аби вкотре закцентувати увагу на тому, яка насправді мізерна її сила на даний момент. ― Твоя донька не мертва назавжди.

Ірвін тут же зупинилася. Від цього жесту густе хвилясте чорне волосся різко розвіялося за її плечима. Обличчя Прародительки сповнював конкретний відчай, на ній просто не було лиця. Та все ж вона витріщилася на Дервела, єдиного на світі, хто зумів змусити її зупинитися. Більше того, зупинитися перед спробою відімстити за смерть найдорожчої людини на світі.

Широка лиха усмішка вкрила уста Дервела, він явно насолоджувався виставою, яку влаштував. Він наче знав, що все піде виключно так, як він замислив… тож вільно простягнув праву руку до безжиттєвого обличчя Елуїз і мовби змусив її за підборіддя «подивитись» прямо на нього.