Глава 18. Її зненавидить увесь світ, та угоди з нею бажатиме кожен. Частина перша

Ніч була темною і дуже холодною. Підкинувши магічну монетку у руці, Ірвін щільніше закуталася у свій потертий латаний плащ. Він був у неї ще з підліткового віку, коли померла її бабуся й плащ був їй більше не потрібен. Достеменно невідомо, чи не носила перед нею цей плащ і бабуся її бабусі, та факт залишався фактом: плащ був дуже старий і порваний у багатьох місцях, й тепер майже не виконував своєї функції, адже з роками тканина тільки стоншилась. Численні латки лише псували зовнішній вигляд, анітрохи не покращуючи зігріваючу функцію. Ірвін на мить задумалася про те, що цей плащ може дістатися її доньці, й від цього її трохи знудило.

Та невідь-звідки налетів якийсь дуже пронизливий вітер, й жінка відчула, що позаду неї точно хтось стоїть. Це відчуття було таким їдким і реальним, що обертатися зовсім не хотілося. Мовби позаду неї стояла сама Смерть.

Ірвін ніколи не відрізнялася сміливістю. Тому її пронизав жорсткий страх, коли за спиною пролунав потойбічний глухий голос:

― Чого побажає у цю холодну ніч бідна селянка, доньці якої призначили страту на вогні?

Ірвін вагалася всього кілька секунд. А тоді, швидко висмикнувши з-під плаща руку із Чорною смертю, вона рвучко озирнулася й викрикнула:

― Стій на місці, всемогутній Прародителю, і виконуй усі мої накази!

Очі жінки так і розширилися. Особа у чорному плащі, що стояла перед нею, була до чортиків моторошною. Ідеально чорний плащ із дорогої тканини, шкіряний одяг під ним, безліч золотих перснів на пальцях і… обличчя було, безсумнівно, найстрашнішою частиною його образу. Колір шкіри нагадував мертвяка, зуби зігнили, а нігті на пальцях затверділи й набули неприродно-чорного відтінку. До шиї тягнулися здуті фіолетові судини, Прародитель був досить худим, але найбільше… найбільше лякали його очі. Збільшені у розмірі янтарно-жовті зіниці, що, здавалося, зазирали у саму душу…

Ірвін захотілося негайно утікати, не озираючись. Але вона залишилась на місці, рука із кинджалом судомно тряслася. Й тим не менш, нічого не відбувалося. Жінка поглянула на кинджал, а тоді змусила себе звести очі на Прародителя, що мовби і дійсно цілковито підкорився її наказу.

― Ти… і справді будеш робити те, що я накажу?.. ― дещо глухим, наляканим голосом зронила вона.

Прародитель кинув на Чорну смерть оцінюючий погляд і зосередив янтарні очі на жінці:

― У твоїх руках єдина в світі зброя, здатна мене підкорити.

Із рота темноволосої долинув пар ― Ірвін поволі видихнула.

― І ти… справді не намагатимешся знайти спосіб звільнитися від мого контролю?

Обличчя Прародителя, частково схованого у капюшоні чорного як смерть плаща, пронизала крива усмішка:

― Як ти думаєш, любонько, що робить щур, коли потрапляє у мишоловку?

Ірвін насупилася. Що за дурне питання? Хіба ж вона, бідна селянка, котра й мріяти собі не могла про мишоловку, не знає, що робить клятий щур? Він здихає! Здихає одразу ж, адже ця штука ― до біса корисний винахід людства, і ті, в кого вона є, зберігають усю свою їжу, а не годують нею щурів!

Та Прародитель проказав, змірюючи Ірвін проникливим поглядом янтарних очей:

― Його життя більше йому не належить, але він не здається. Мишоловка душить його, та він бореться до кінця. До останнього вдиху, до останньої конвульсії. Бо це його інстинкт. Тож як гадаєш, любонько, я слабкіший за щура?

Ірвін відчула, як її пронизав дикий жах. Прародитель перебував повністю під владою кинджала у її руці, проте все ще змушував її відчувати дрижаки! Хотілося викрикнути «н-ні!», та Ірвін знайшла сили стриматися й, переступивши з ноги на ногу, підвела підборіддя вище. Це було вкрай неочікувано, але вона зміряла його до біса непохитним поглядом…

Прародитель ж також зрушив з місця і, наблизившись до неї, зупинився, тримаючи обидві руки складеними за спиною.

― Скажи мені, Ірвін, ти знаєш, що собаці ніколи не здолати тигра? ― Ірвін знову насупилася. Він говорив речі, не до кінця їй зрозумілі. То були метафори, але Ірвін ніколи в житті не читала книг, тож їй здавалося, що він і справді говорить про тварин. ― А от щуру це під силу. Знаєш, чому?

Ірвін похитала головою.

― Тому що щур завжди знайде вихід, ― проговорив він, наближаючись іще і зазираючи жінці в очі. ― Він пролізе туди, куди не пройде собака, він вислизне з погляду тигра і вдарить його в спину у потрібний момент. На відміну від собаки, щур безчесний і брехливий, він іде до своєї цілі, незважаючи ні на що, ― витримавши паузу, Прародитель злегка нахилив голову й проказав: ― Ти ж розумієш, що я говорю не про тварин?

― Т-так.

― Я у повній твоїй владі, але задумайся, любонько, чи дасть це тобі щось, якщо й далі залишатимешся такою, як зараз… бідною заляканою собакою?

Ірвін насупилася іще більше… вона стояла мовчки буквально хвилини дві. Дивилася на кинджал, і він теж дивився на кинджал. А тоді вона різко виступила уперед, вганяючи Чорну смерть просто у грудну клітку Прародителя.

Удар був абсолютно смертоносний, але Ірвін не одразу уторопала, що зробила. Коли ж Прародитель упав під її ногами, а кров із кинджала капнула на її поношене старе взуття, Ірвін мовби струмом пронизало. Вона убила самого Прародителя!