Глава 16. У будинку відьми розкриється істинна сутність того, в чиїх руках сила шалена. Частина третя

Павуки являлися абсолютним і цілковито незборимим страхом Лісанни. Будучи неймовірно сміливою й наполегливою з малих літ, юна мисливиця вправно навчалася бойовим мистецтвам та магії і часто заявляла, що не боїться абсолютно нічого. Ні ворога в бою, ні гострого меча, ні жахливого монстра. Втім, коли вона говорила про монстрів, у її голові чомусь аж ніяк не виникало зображення велетенського павука. А боялася вона, до слова, навіть найдрібніших.

Вони отямилися не одразу. Обоє, і Лісанна, і Давіс, висіли прив’язаними до дерев неподалік один від одного. І прив’язані вони були чимось білим і дуже клейким, схожим на гігантську павутину. Давіс цього відразу не засік, проте Лісанна, звісно, уторопала це ще тоді, коли вперше розплющила очі після викрадення. Уздрівши гігантську павутину, дівчина відчула, як її охопив всепоглинаючий лютий жах!

― Гр-р! Ніяк не вибратися! ― заволав Давіс, з усіх сил вертячись у тій павутині, але руки, ноги і тулуб намертво застрягли.

Лісанна боязко поглянула на нього, а тоді вниз, і ще далі… наче нічого.

Поки нічого.

Дівчина чула, як шалено б’ється її серце. Якщо ця павутина така величезна, яких же тоді розмірів павук?!

― І якого біса ми тут застрягли? Хто нас схопив і як це сталося?! ― буркотів Давіс. А Лісанна намагалася втихомирити шалене серцебиття… і враз він звернувся просто до неї: ― Гей, а ти… чого мовчиш?! Є якісь ідеї?!

Він викрикнув це так раптово, що Лісанна витріщилася на нього круглими очиськами.

― І чого таке обличчя? ― огризнувся блондин. ― Ти що, познущатись надумала? Та перед тим як почнеш, краще зауваж, що і сама в такій же ситуації! Це не я розтяпа, а нас обох схопили, невігласко!

Лісанна відвернулася. Клятий ідіот. Як тільки він сміє говорити цю маячню у ситуації, як зараз?! Хтозна, коли з’явиться цей гігантський павук, аби поласувати ними, а він…

Дівчина з усіх сил взялася товктися у павучій сітці. Та рухи були намертво сковані!

― І чого ти вовтузишся? Я уже пробував, хіба не бачила?!

І тільки Лісанна намірилась нарешті висказатись в його сторону, як неподалік пролунали дивні до біса гучні кроки. Щось, безсумнівно схоже на велетенського павука, наближалося прямо сюди!

З-за дерев його ще не було видно, але Лісанна знала… знала, що це павук, бо звук їхнього пересування вона не могла сплутати ні з чим! Ці крихітні противні створіння перебирали своїми лапками так швидко, а зараз це був гігантський павучище і звук був безсумнівно такий же, тільки в тисячу разів страшніше. Зробивши іще кілька спроб звільнитися, Лісанна з жахом відвернулася, аби Давіс не бачив, і, зімкнувши очі, зібралася просто заплакати від страху й безвиході, як…

― Ей! Невігласко, здається… ― Давіс знову вовтузився в коконі… ― Здається, я дістав з кишені ніж… от би лише… розрізати усе це до бісової матері!

Надія пробігла в голові Лісанни. Дівчина рвучко озирнулася на хлопця, але павук був уже тут. Він зупинився просто під їхніми деревами і був просто велетенський! Покритий шерстю, із вісьмома очима і величезними тонкими лапами із шипами на кінцях. Один удар і все ― неминуча смерть! А щупальця перед величезним ротом… ось це жахало Лісанну найбільше!

І тут Давіс закричав:

― Я звільнився! Звільнився!

Дівчина відчула, як щось усередині обірвалося. Блондин спритно зіскочив униз із розрізаного павучого кокона, приземляючись просто на ноги. Павук був прямо перед ним, але у нього був реальний шанс утекти…

Лісанна дивилася виключно на нього… вона розуміла, що прямо зараз побачить, як він утікає, залишивши її тут… в голові моментально пронеслися спогади.

Удар, удар. Іскра, знову удар, семирічна Лісанна ефектно вивертається від меча дванадцятирічного Давіса. І все ж, знову удар, деревʼяний меч проходиться по плечу дівчинки, повалюючи її на землю.

― Нездара, ― озивається люто Давіс, вишкірюючись у лихій гримасі і закидаючи меч на своє плече. ― Веймонде, така нездара, як вона,  нічому не навчиться! Чуєш, ти просто слабачка!

Веймонд сидів неподалік від них, перед невеличким низьким столом на мʼякій подушці і їв. Перед ним слуги виклали чимало страв, а він наминав їх поступово, толком і не дивлячись на дітей, що тренувалися на площі перед ним. Вони знаходилися у древньому підземному місті, де вдалося знайти усе для комфортного життя біженців з Віделісу. Ще далі на площі тренувалися також солдати, але найближче до Веймонда намагалися прибити один одного Давіс та Лісанна. Саме прибити, адже враз дівчинка звелася на ноги й почала так інтенсивно сипати ударами, що не лишалося жодного сумніву - зараз вже вона точно здолає його!

Але не тут то було ― Давіс змалечку тренувався на роль найближчого охоронця тоді ще принца Віделісу Веймонда Скорканса. Прудко вивернувшись від удару, він вибив меч із руки Лісанни й грубо штовхнув дівчинку на землю.

― Слабачка!

― Неправда! ― непохитний погляд і палаючі очі дивляться на нього крізь мокре від поту волосся, що закриває половину обличчя.

― А от і правда! ― огризнувшись відказав Давіс, поправляючи біляве волосся. ― Що взагалі може така мала шмаркачка як ти?