Візуалізація ― глава 5

― Вистачить, ― кинула байдужим і втомленим голосом Лісанна опісля кількох хвилин споглядання за Релі і її марним розгляданням джунглів. ― Тут нічого немає, забираймося. Потрібно спробувати надибати бодай на якийсь орієнтир, поки остаточно не стемніло.

Лісанна помічає на своїх руках такі ж сліди, як наносила собі Кіара

Давіс швидко поглянув на Лісанну.

― Що за дурня?! ― змахнув він рукою з роздратуванням. ― Я ще розумію ось ця, ― кинув він швидкий погляд на Кіару, ― вона взагалі навіжена, але ти, ― ткнув він вказівним пальцем просто в обличчя Лісанни, котра від такого аж очі округлила. Тоді захитав головою: ― Ти не з тих, хто стане ось так от себе калічити, ― він на мить замовк, відвів очі, кліпнув, а тоді знову поглянув на Лісанну якось недовірливо: ― Ти ж не… ― його обличчя зненацька зробилося якимось… стурбованим?

Е ні, якщо там і була крихта стурбованості, то вже точно в якомусь спотвореному сенсі!

― Що? ― жорстко огризнулася Лісанна, дивлячись на нього, наче на свого найзлішого ворога. ― Ти що… ― скривилася вона, мовби від поганого яблука, ― думаєш, я хотіла себе прикінчити?! Прямо ось тут ось зараз?!

Давіс застиг із ошаленілим виразом обличчя.

Лісанна не збиралася спускати йому це з рук. Прудко забравши руку із долоні Релі, вона ступила крок на нього й закричала:

― Іще чого надумав?! Язика з милом помий такі нісенітниці говорити! Перш ніж це станеться, я прикінчу тебе, зрозумів?! І ще… за такі слова… ти маєш відповісти перед Її Величністю! ― і різко озирнулася, змахуючи густим кучерявим волоссям і вказуючи на королеву вогню, що стояла неподалік.

― Що-о? ― і собі огризнувся Давіс, ― ви відколи подружками зробилися? Іще секунду тому ти була ладна…

Та не встигла вона договорити, як Кіара, що стояла досить поруч, почала сміятися. Поволі істерично хихикати, зовсім не з сенсом, аби над чимось насміхнутися. Це радше був сміх попри страх, сміх, що мав допомогти справитися із тотальним заціпенінням перед обличчям чогось безсумнівно жахливого.

Релі швидко озирнулася довкола. Нічого. Зовсім нічого. Погляд її зафіксувався на повелительці вогню. Вона стояла непорушно, вдивляючись в одну точку перед собою. Довкола стояла абсолютна тиша. І лиш нервове хихикання розрізало її раз за разом, супроводжуючись струшуванням плечей Кіари, що була повернута до усіх спиною.

Першою не витримала Лісанна:

― Якого біса ти смієшся?!

Давіс завбачив не лишнім зауважити:

― Вона сміється так кожен раз, коли їй до чортиків страшно, хіба не помітила?!

― Ваша Величносте, у тебе є здогадки? ― Лісанна продовжувала сканувати очима горизонт, мовби раптом невідомі істоти мали стати видимими. Голосу Релі вона не чула, тож в принципі й не уявляла, де та зараз перебуває. Довелося озирнутися, аби переконатися, що принцеса все ще тут. Вона виглядала доволі розгубленою. Та лиш на мить.

Бо в наступну Кіара скрикнула:

― Я бачу. Я… бачу… ― її голос враз мовби охопила шалена паніка. Вона просто заціпеніла на місці. Очі її бігали туди-сюди…

Релі бачить істоту

Давіс та Лісанна, одначе, продовжували вдивлятися просто в монстра.

― Релі, вона… ― прошепотів Давіс, явно збираючись обернутись.

Та Лісанна рвучко вхопила його за руку. Мабуть, вона хотіла ухопити за зап’ястя, одначе, не маючи змоги відвести погляд, ненароком узяла просто за долоню. Момент цей виявився якимось занадто неочікуваним для них обох, бажання кліпнути ставало шаленим… очі пекли до неможливості, але Лісанна змусила себе приборкати емоції й міцніше стиснула уже липку від адреналіну руку Давіса:

― Не йди. Не відводь погляду, що б ти не почув.

Її рука стискала його долоню, мовби враз могутня воїтелька дозволила собі замислитись про те, аби знайти у ньому підтримку. Опору. Щось, що допомогло б їй протриматися бодай ще трішечки. Не кліпнути, не відвести погляд. З’ясувати хоча б щось іще про цю тварюку.

Але нічого з цього він так і не міг наважитися сказати вголос. Можливо, він думав про це, але точно передумав, коли прозвучав її голос: