Візуалізація ― глава 2

― Чортяка, чортяка, чортяка! Аха-ха-аха-аха-ах-ах-аха! ― пронизливо заволала королева Мерідії, скидаючись на справжню божевільну.

Та не встигли вони відбігти і зупинитися, як черговий крокодил із плескотом вистрибнув із озера, стаючи на задні лапи і видаючи протяжливе «Р-р-р-р-р!»

Кіара так і пополотніла. Обличчя її вкрилося справжнісіньким жахом, і не дарма ― цей крокодил був удвічі жирнішим і крупнішим за попередніх.

― Мамочки… а-ха-ахаа-х… ― крізь зуби пробелькотіла повелителька вогню, аж присідаючи від страху. ― І чого це повинні були бути саме крокодили???...

Релі із абсолютно спокійним, лише злегка здивованим обличчям поглянула на Кіару:

― Що ми тут робимо? Що…

Кіара сполотніла іще більше. Роздратування наповнило її обличчя якраз у ту мить, як принцеса помітила Дзеркало Багатодушшя поруч із деревом:

― Серйозно??? І це те, що ти вирішила спитати в першу чергу?! А як же «що тут в біса роблять ці крокодили-переростки»?!!

Давіс бється з крокодилом

Один з крокодилів-чудовиськ збирається напасти на Релі

Релі атакує крокодила

Пітьма убиває крокодила

Перестрашена королева Мерідії, важко дихаючи, опинилася поруч:

― Релі! Релі, ти не постраждала?! ― сполохано забелькотіла вона. ― Я… я… мені було так страшно, проте… проте він от-от… ― вона аж повітря не встигала хапати, такою вже емоційно поглинутою була.

Релі ж всміхнулася до повелительки вогню однією із своїх найдобріших усмішок, запевняючи:

― Зі мною нічого не могло…

Та не встигла договорити, як проникливий погляд її яструбиних очей вловив наступне. Найбільший крокодил одним ударом хвоста відправив Давіса в політ далеко-далеко у джунглі… Лісанна готувалася до атаки, стискаючи у руці свій батіг…

Релі, блискавично відштовхнувши Кіару рукою, стрілою ринула вперед. Її волосся ефектно розвіялося на вітрі, а сама вона на мить стала схожою на наймогутнішого ангела, що спустився у світ людей, аби винищити усе існуюче зло. Її краса була невблаганною, а сила, що поширювалася із її тіла, здавалася безмежною. Кіара, ще мить тому збентежена усім довкола, в ошелешенні зависла, спостерігаючи за маневром принцеси.

Обличчя Веймонда переповнювали емоції. Безсумнівно, такий могутній владика, як Король Скорпіонів, зазвичай володів неабиякою емоційною стійкістю незалежно від побаченого чи почутого. Втім… момент зустрічі у лісі беззаперечно зруйнував усі існуючі емоційні щити.

Очам було важко не повірити ― просто перед ним стояла його сестра.

― Ейлін?.. ― голос Короля Скорпіонів помітно здригнувся.

Й у ту мить впали усі існуючі емоційні блоки. Він бачив її перед собою, бачив свою маленьку Ейлін. Насправді вона була уже дорослою, їй було двадцять три, та для нього вона назавжди залишалася маленькою Ейлін.

І, звісно, він не міг не запитати:

― Але як… як же ти вибралась? Як вдалося..?

Вартувало лишень кліпнути, як перед Веймондом знаходилася уже не красуня Ейлін, а перекошене в лихій усмішці обличчя найвірнішої служниці Маелора Жахливого ― темношкірої жінки на ім’я Лея.

У ту ж мить з-за найближчих дерев показався і її хазяїн, сам Маелор Жахливий. Одягнений у чорний одяг із довгим цупким плащем позаду, він перебував у подобі темноволосого сорокап’ятирічного чоловіка із оливковими очима, у якій він раніше з’являвся до Релі.

― Неправильне запитання, ― роздався його голос наче із потойбіччя. ― Тут скоріше не як вона вибралась, а чому ти в це взагалі повірив, Веймонде.

Обличчя Короля Скорпіонів моментально сповнилося кригою:

― Ти.

Маелор Жахливий зім’яв обличчя в швидкій усмішці:

― Знаєш, я справді здивований бачити тебе тут… склалося вже так, що ми з прекрасною Леєю слідували за магічним слідом одного могутнього артефакту… що, до слова, недавно належав мені і був нагло викрадений.