Візуалізація ― глава 1

Елуїз слухає розповідь Ірвін 

― Це достобіса нелогічно, ― озвалася по закінченню оповіді дівчинка років десяти. Вона лежала у старому дерев’яному ліжку і була вкрита теплою ковдрою із овечої шкури. Обличчя виражало цілковиту незгоду із оповідачкою. Змахнувши головою із хвилястим темним волоссям, мала кліпнула великими темними очима й продовжила, чітко виговорюючи усі звуки: ― Якщо ж відьми ― такі могутні істоти, чому ж не об’єднатися й не дати відсіч перевертням?!

― Розумієш, доню, ― Ірвін опустилася на край ліжка, ― між ними ніколи не було єдності. Як немає і між перевертнями, до речі. І між людьми.

Елуїз зацікавлено обводила маму очима. А тоді скинула руками:

― Але ж якби була б…

― Певна річ, усе було б інакше.

― Ох-х! ― зітхнула Елуїз. ― Я не розумію! Люди також не якісь там щуренята! Можна взяти до рук зброю, а як нема… озброїтися тим, чим ми землю цим мерзотникам обробляємо! Стати всім, добути залізо… вони його бояться, це всім відомо! Чому ми всі сидимо, склавши руки… чому не…

― Тому що… ― промовила тихенько Ірвін, ― у всіх є сім’ї, і всі…

― Бояться? ― насупилася дівчинка. А тоді лице її спохмурніло: ― Як тато?

Від цих слів Ірвін мовби струмом пронизало. Обличчя її зробилося крижаним, мов лід, а зуби зціпились.

― Елуїз, ― голос її зазвучав строго і холодно, ― твій батько…

Дівчинка чудово розуміла, до чого хилить мама, та, вочевидь, не збиралася миритися з цим:

― У селі усі кажуть, що перевертні вбили його, бо він не захотів воювати.

― Послухай мене, Елуїз, ― очі Ірвін запалали вогнем, ― твій батько дезертирував, бо воювати за цих мерзотників було вище його принципів.

― Але ж вони дали йому зброю! ― розвела руками мала. ― Він міг спрямувати її проти них!.. ― але одразу ж звузила очі й розслабила обличчя, спостерігаючи за маминою реакцією, котра, відверто, була не надто приємною.

― Ти ще надто мала, аби розуміти такі речі, проте ти повинна затямити одну річ… ― сказавши це, Ірвін обхопила доньку за плечі обома кістлявими руками. ― Ми виживаємо тут, як можемо. Кожного дня будь-кого із нас можуть убити просто так, задля забави. Це світ, у якому кожен із нас може продати іншого, просто, аби врятувати своє життя. Коли у тебе в руках зброя, ти не наймогутніший. Людину зі зброєю в руках убивають першою. Роздирають на шматки. Боляче. А потім їдять. Триматися разом? Гадаєш, у тебе однієї були такі думки? Та повір мені, це того не варте, ― очі Ірвін аж звузилися, коли вона це говорила. Було видно, напружилась кожна клітинка її тіла, ― не оглянешся, як той, кому ти довірила своє життя, зрадить тебе. І це не буде його гріхом. Ми усі тут намагаємось вижити. І виживе той, хто веде себе найтихіше. Хто не вибрикується, не намагається щось змінити, бо змінити щось неможливо! Баланс сил відчутно різний! Ми проти них ніщо, Елуїз, ми безсильні! Тож або змиритися і вижити, або боротися і померти!

― Пробач, доню, ― запанікувала вона, а голос її так і тремтів. ― Я… я… я… я не це мала б тобі говорити, я… я просто… жалюгідна мати, ― схопивши себе рукою за чоло, вона опустила голову на ліжко.

― Це не так, мамо, ― лагідно проговорила Елуїз. Коли Ірвін підвела голову, то уздріла її всіяне приємною усмішкою щасливе дитяче обличчя. Таке невинне і… таке беззахисне у цьому жорстокому світі… ― Ти найкраща мама! І… ― донька на секунду опустила очі, мовби роздумуючи над сказаним, ― і татко був найкращим! Він завжди буде моїм героєм. І ти теж.

І широко всміхнулась. Так безтурботно і щиро, що у Ірвін забриніли сльози на очах…