Глава 12. Ціна влади

Три тисячі років тому, десь на території північних земель Лантеї

Стояла глибока майже непроглядна ніч. Ірвін, одягнена у брудний поношений селянський одяг, пробиралася крізь ліс. Кілька разів озираючись, чи ніхто за нею не слідкує, жінка врешті спустилася до яру, у якому текла вузенька річка. Вода булькотіла, переливаючись із камінчика на камінчик, тому жінка не одразу почула, як її кликали. Ба більше, спочатку їй навіть здалося, що у місці, з якого долинав голос, ще секунду тому нікого не було.

На балці поряд з річкою сиділа стара жінка у чорному одязі з великим каптуром. Вид у неї був, м’яко кажучи, не з приємних. Та Ірвін вагалася лише секунду. Її чорні, наче намистини, очі кілька разів кліпнули, після чого вона наблизилася до старої, поклавши поруч із собою велику довгу палицю, якою допомагала собі знаходити шлях у темряві ночі.

― Тримай, ― проказала стара, поспіхом вхопила шершаві від роботи долоні Ірвін і щось в них поклала. ― Не розкривай, ― зауважила вона, поглянувши в очі жінці. ― Це магічна монета. Завтра уночі підеш у ліс, подалі від селища, й заплющивши очі підкинеш монету. Усі твої думки нехай будуть про те, чого ти найдужче бажаєш.

Ірвін лиш злегка розтулила пальці. Монетка добре відчувалася в долоні. Магія, що її насичувала, лоскотала руки.

― І це все? Прародитель здійснить усе, чого я забажаю?

Стара похитала головою. Дивлячись на річку, вона багатозначно проказала:

― Вони знають про твою доньку. Вони прийдуть за нею.

Очі Ірвін забігали туди-сюди. Вона була у відчаї. У справжньому відчаї. Вхопивши стару за худу руку, вона запитала:

― Тоді що мені робити? Що просити у Прародителя? Як мені вберегти її, як захистити нашу сім’ю?..

Стара жінка скинула рукою. Ірвін відсахнулася.

― Просто побажай, щоб ніхто при перевірці не виявив у твоєї доньки відьомські здібності.

Ірвін опустила очі. Це була хороша ідея, але…

― Але не забувай, ― нарешті поглянула на неї стара. Було у її погляді щось темне, загадкове, могутнє. ― За будь-яку магію потрібно понести плату.

Ірвін здійняла сповнені відчаєм очі:

― Але у мене немає… немає чим платити! Ми бідні, наче церковні миші![1]

― Любонько, ― стара розпливлася у багатозначній усмішці, ― Прародитель не приймає оплату ні золотом, ні сріблом! Чи ти гадаєш, він укладає угоди лише з багатіями? Та більшість його клієнтів ― ті, хто і копійки не має в гаманці! Який йому сенс брати оплату грошима, якщо є іще щонайменше сотня різноманітних способів… скажімо, твоя душа.

― Моя… душа? ― нервово проронила Ірвін.

― Так, любонько, душа. Прародитель володіє колосальною могутністю, та звідки, думаєш, вона береться? Душа ― це енергія, вічна могутність. Щось, що… ― стара почала явно не по-нормальному заглиблюватися в тему душі, від чого Ірвін різко скочила на ноги.

― Тоді цьому не бувати! Що толку мені віддавати свою душу за порятунок Елуїз, якщо вона залишиться сама!

Та в ту ж мить стара жінка підвелася також. З-за каптура одна половина її обличчя залишалася у темряві, від чого її образ видався до біса моторошним. Ірвін зловила себе на думці, що ця жінка справді лякає її. Та її магічна монетка була у неї в руці, й Ірвін сильніше стиснула долоню.

Несподівано жінка скинула каптур і під світлом місяця опинилося обличчя зовсім і не лихе насправді. Вона посміхнулася:

― Любонько, ти, напевне, не до кінця мене зрозуміла. Те, що я тобі пропоную… угода із Прародителем не завжди іде за його планом, ― жінка сягнула під свою мантію, аби витягнути звідти кинджал із зігнутим чорним клинком, велич якого на мить паралізувала Ірвін. Вже з одного його виду стало зрозуміло ― зброя ця зовсім не проста. ― Іноді Той, Хто Укладає Угоди, виявляється обведеним довкола пальця.

І, підійшовши, уклала кинджал у простягнуті тремтячі руки Ірвін.

― Що це таке?! ― жінку зненацька охопила паніка.

Стара здавалася цілковито спокійною:

― Те, що дасть тобі повну владу над Прародителем. Чорна смерть. Кинджал, сила і могутність якого безмежні. З ним ти зможеш попросити у Прародителя будь-чого, і він нічого не зможе потребувати взамін.

Очі Ірвін до неможливості напружилися. Вона враз усвідомила, що тримає у своїх руках річ, дорожчу за будь-яке золото світу.

― Із цією штукою… ― Ірвін заворожено розглянула кинджал, узявши його за руків’я правою рукою, а тоді спрямувала на стару свої темно-карі очі: ― Із цією штукою я зможу змусити Прародителя робити усе, що я захочу?

― Абсолютно, ― кивнула жінка.

― Я… можу змусити його перебити усіх клятих перевертнів нашого селища? ― стара знову кивнула. Ірвін ще раз опустила очі на клинок. Неймовірне відчуття охопило її. ― Я… можу змусити його начаклувати нам стільки золота, щоб вистачило до кінця життя? ― і знову стара схвально кивнула. Ірвін аж зашарілася. Жага до влади охопила її повністю, вона буквально запалала в її очах. Та ненадовго. Спрямувавши підозрілий погляд на стару, вона запитала: ― Але ж… цей кинджал… якщо він і справді володіє такою силою… його, мабуть, було справді важко дістати?