Глава 10. Рука моя в твоїй руці, як мені довіряти тобі?

Релі та Веймонд ніжилися на пляжі до самого настання світанку. Жоден із них ні на мить не заплющив очей, але це було того безсумнівно варте ― вищою насолодою для них обох зараз була можливість насолодитись один одним. 

Принцеса лежала в обіймах Короля Скорпіонів, зачаровано спостерігаючи за тим, як на обрії починає сходити сонце. Спочатку небо лиш налилося світлішими барвами, і перші промені сонця відбилися на засмаглій шкірі Вея, надаючи їй неймовірного бронзового відтінку. Коли де Вантелл повернулася до нього, аби насолодитися зеленим кольором його очей, він запустив руку у її волосся й прошепотів:

― Я волію, аби кожен наш ранок був таким.

Ці слова неочікувано пронизали її до самої глибини душі. Вона заворушилася, звільняючись із його обіймів. Він одразу ж сів поруч, стривожено позираючи на неї. 

― Кожен ранок? Веймонде… ― якась неприхована тривога відчувалася у її голосі.

― Прошу, не називай мене так…

― Вей, ― принцеса пильно поглянула йому в очі. ― Нехай зараз і справді найкраща наша мить, але… щойно сонце зійде повністю, усі зберуться і… ― вона мимоволі поглянула на місце від їхнього вчорашнього вогнища. Поруч, однак, не було нікого, та Релі не надала цьому значення. ― Усе знову…

― Гей, гей, ― він змусив її знову поглянути на нього. ― Ваша Величносте, я уже казав тобі, що стоятиму поруч, коли ти знищуватимеш світ. Та не забувай, я можу знищити його за одним твоїм бажанням.

Релі закусила губи, аби відповісти своїм звично спокійним голосом:

― Не кажи так. Проблеми, покладені на мене, не вирішуються знищенням світу. Будучи в дитинстві зовсім недалекоглядною, я мала необережність заявити, що хочу врятувати всіх. І… зрештою, мене виховували не відмовлятись від своїх обіцянок, ― несподівано на її обличчі проявилася ледь помітна усмішка.

Обличчя Веймонда налилося ранковим рум’янцем. Під світлом променів сходу сонця він здавався ще прекраснішим. Безсумнівно, ці слова пробудили всередині нього бурхливі емоції, адже, як не крути, саме та Релі, що воліла врятувати увесь світ, і була тією принцесою, у яку він до нестями закохався іще на святі Миру, коли вони вперше танцювали.

Не припиняючи дивитись у її бездонно зелені очі, Король Скорпіонів відшукав свою сорочку і нашвидкуруч одягнув. Релі залишалася накритою тією самою накидкою, якою раніше накривала Вея.

― Так, ― проказала принцеса, щільніше закутуючись у накидку, ― це чортове безглузде бажання… Вей, пройшло уже чимало років з того часу, але… ― вона якусь мить дивилася собі під ноги, які були по щиколотки зариті у пісок. А тоді поглянула просто в очі Королю Скорпіонів: ― Я хочу повернути Медіанос. Можливо, я ніколи не хотіла бути королевою і… не хочу й зараз, але він…

Не потрібно було деталізувати, про кого йшлося, Веймонд зрозумів усе з півслова. Голос його сповнився серйозністю:

― Доведеться розібратись із ним… у мене є армія, Ваша Величносте.

Та Релі швидко хитнула головою і спокійно проказала:

― Ні. Я уже намагалася розібратися із ним силою раніше. Він знав, що на полі бою я його здолаю, тому обрав хитрішу тактику. Він обернув мої ж сили проти мене.

Очі Вея поволі опустилися донизу. Принцеса чітко бачила у його погляді усі його шкодування. Вони пожирали його зсередини.

― Ваша Величносте… тоді…

― Ти був поруч зі мною до самого кінця. Я все бачила. Можливо, тобі тоді так не здавалося, але я була тобі дуже вдячна. Тоді, коли я прийшла до тебе і попросила про силу, ти буквально урятував мене. Але… ― принцеса ненадовго відвела погляд на море. Ранковий прибій супроводжувався доволі активними хвильками. ― Вей… є дещо, що турбує мене вже давно… 

Король Скорпіонів не дивився на неї. Його погляд знаходився десь на гребнях тих самих хвиль, які вона розглядала також.

Несподівано рука принцеси вилізла з-під накидки і намацала його захололу від ранкової прохолоди долоню. Ніжна ручка принцеси пройшлася по тильній стороні мужньої чоловічої руки, а тоді пролізла всередину, мовби бажаючи відчути існуюче там тепло. Релі привідкрила рот, очікуючи, що він стисне її руку у своїй, і він зробив це, але не так, як вона того бажала. Він узяв її кисть акуратно і повернувся, аби поглянути в очі з певною долею смутку:

― Боюся, є питання, на які я все ще не готовий дати відповідь, Ваша Величносте.

Щось каменем застрягло у горлі принцеси. Він до сих пір не був із нею до кінця чесним.

Можливо… вона поспішила, піддавшись фізичному потягу?

Очі дівчини поглянули в сторону, вона спробувала витягнути руку, але він тримав її так, що це було неможливо. Не надто сильно, аби спричинити дискомфорт, але й недостатньо слабко, аби вона легко забрала руку. І все ще дивився так, мовби хотів, щосили хотів розповісти усе відразу, але… мовби існувало щось іще, що змушувало його цього не робити.

І все ж, принцеса сприйняла їхній дотик, що продовжувався, як за знак спробувати:

― Коли ти тоді покликав Ірвін, вона одразу ж відізвалася, хоча мене ігнорувала місяцями. Це по її велінню ти прийшов на Лантею і посіяв ворожнечу між трьома королівствами?

― …

Ну, звісно, цього вона й очікувала. Він не відповість. Як би вона не старалась.