Глава 9. У світлі багаття на березі моря їх полонять безмовні почуття

Релі так і остовпіла. Різко відсахнулася, відчуваючи, як печуть щоки, й від незвички інстинктивно замахала головою в різні сторони. Веймонд мигцем сів поряд і повернувся обличчям. Він здавався напрочуд спокійним, хоча ледь помітна посмішка по-зрадницьки підіймала кутики рота. Блиснувши очима, він зронив:

― Та ну, справді? Невже тебе не вразила ця подоба?

Дурепа! Релі подумки картала себе, вона не розуміла, як же вийшло так, що вона дозволила собі ось так наблизитися і при цьому навіть нічого не помітити! Це ж просто верх неввічливості!

Але викрутитися з ситуації все ж якось було потрібно, тож де Вантелл спантеличено пробурмотіла, ховаючи обличчя:

― П-подоба? Хіба це не твоє справжнє тіло?

Король Скорпіонів, схоже, цілковито насолоджувався ефектом свого впливу на до сих пір непокірну й здатну контролювати усі свої емоції принцесу.

― Справжнє тіло? ― відказав він з усмішкою. ― Ваша Величносте, хіба тобі невідомі легенди про Короля Скорпіонів, що змінює личини, як шкарпетки? Скажімо, якщо я хочу обманути якусь молоду пару і укласти вигідну для себе угоду, я можу скористатися личиною старого мудреця, або приємної тітоньки з ринку. Якось я навіть прикинувся Давісом, аби розізлити Лісанну. Уявляєш, між ними цілий день не було сварок, мені стало скучно! За те як потім було весело спостерігати за виправдовуваннями хлопця!

Релі якось неочікувано для себе перебила його довгий монолог:

― Це твоє справжнє тіло. Я знаю, ― буркнула вона, мовби це було залізним аргументом. ― Ти не укладаєш угоди з випадковими людьми, цим займається Ірвін. І я не вірю, що ці двоє можуть не сваритися бодай день. Але мене більше цікавить…

― Чому я зробив те, що зробив, і ледь не зіграв у ящик прямо на твоїх очах, Ваша Величносте?

Релі відвела погляд. Вона не хотіла змушувати його відчувати провину за те, в чому він в принципі винен не був, та душею розуміла, що інакшим чином ця розмова розвиватися не повинна.

Веймонд натомість уважно дивився на неї:

― Я уже говорив тобі, що це закляття не зможе мені нашкодити.

Релі дивилась на нього так, мовби не вірила жодному сказаному слову. Він уже виглядав жвавіше, принаймні, був притомний, проте колір його шкіри все ще залишався неприродньо блідим, і, врешті-решт, він продовжував сидіти, відчутно спираючись на руки.

― Тобі треба було всього лиш довіритись мені, як я довірився тобі.

Авжеж, у нього усе так просто! Релі подумки зціпила зуби. Вона місця собі не знаходила, а він! Просто довірився! А як же інакше?! Неймовірна принцеса ж завжди подбає про всіх, це ж чортове бажання, яке вона переслідувала змалечку!

― Ваша Величносте, ― зненацька пролунав голос Короля Скорпіонів. ― Пробач, ― він говорив це з легкістю, хоча було відчутно також і цілковиту щирість, ― я прийшов сюди, щоб тебе урятувати, а в кінці кінців змусив тебе хвилюватися. Це був справді жахливий вчинок з мого боку.

Релі важко видихнула й несвідомо повернулася до нього. До сих пір вона старалася уникати його погляду, адже він пробуджував у ній відчуття, які вона знала, що не зможе контролювати. Так і зараз, дозволивши собі лиш на мить ковзнути по його ідеальному обличчю (і, без сумніву, на секунду затримати погляд на досконалому смаглявому торсі, що виднівся з-під розірваної в грудях сорочки), принцеса відвела очі:

― Ні, ні, ― замахала вона руками, ледь помітно всміхаючись, ― не варто вибачатися.

Веймонд ж виявився напрочуд наполегливим, він присунувся ближче, вочевидь, потребуючи, аби вона поглянула йому в очі. От же ж паскудник! Знав би він, як вона зараз мучиться! Знав би він, що толку з цих вибачень немає!

Жоднісінького!

― Ні, варто. Ваша Величносте, я вчинив зовсім необдумано, ― він уже наче знущався із неї цим своїм цілковито спокійним голосом і злегка припіднятими кутиками рота: ― Підставився під удар, навіть не подбавши про те, що буде далі. Одначе…

Релі важко дихала, ховати погляд ставало все важче, тож вона запустила ліву руку в пісок і, набравши жменю, міцно стиснула, ведучи розмову так само ввічливо, як і завжди:

― Тобі не варто так про це переживати. Я нічого такого не…

Голос Короля Скорпіонів, коли він полишив спроби змусити її поглянути на нього, прозвучав уже із зовсім іншим підтоном:

― Одначе, ти повинна також знати, що дія Червоної Меланхолії іще не закінчилася, отрута закляття виведеться із мого організму ближче до завтрашнього вечора. Хоч тепер я і притомний і можу з тобою розмовляти, Ваша Величносте, проте, боюся, що не зможу використовувати свої магічні сили, допоки повністю не відновлюся.

Релі, хоч і розуміла, що він говорить цілком серйозно, проте не могла змусити себе поглянути на нього. Вона знала ― якщо це станеться…

― Це… це справді жахливо… я тому й кажу, можливо, тобі краще прилягти, відпочити… ― і відколи вона звучить, як бабуся?! Прилягти і відпочити?! О ні, йому краще прямо зараз…

Щоки Релі горіли вогнем. Пісок висипáвся із долоні, та вона раз за разом набирала іще…

― Ваша Величносте, я підставився під удар тільки тому, що це було єдиним способом змусити Лею стрімголов забратися звідси. Вона принесла закляття, адже знала, що ти будеш готова зробити це. Ваша Величносте, я бачив, що ти збиралася прийняти удар на себе.