Глава 6. Четвірка в лісі знаходить себе у пастці невидимого ворога. Частина друга

― Я не хочу!

― Забирайся геть, поріддя темряви!

― Ні!

Прозвучав гуркіт, крики, удари і, врешті-решт, прочинилися важкі дубові двері невеликого старого будиночка. Він розташовувався посеред безкрайнього степу із високою травою. Здоровий чолов’яга років п’ятдесяти виштовхав із будиночка маленьку кучеряву темношкіру дівчинку, які від сили було п’ять рочків.

― Ні! ― закричала мала, швидко підводячись й кидаючись до дверей. Та чоловік міцно узяв клямку в руку і потягнув на себе.

― Іди геть і не смій повертатися!

Дівчинка заплакала.

― Але… ти обіцяв… знайти мою сестричку…

Зробила іще одну спробу пробитися крізь двері, але чоловік уже зачинив їх на ключ.

Від будиночка вона відійшла нескоро. Якийсь час дівчинка продовжувала сидіти у траві поряд із ним, все ще плекаючи надію, що чоловік одумається і впустить її всередину. Та двері не відчинялися.

Невдовзі налетіли хмари й почалася сильна гроза. У будиночку засвітилися свічки. Дівчинка підвелася в надії, що тепер то вже хазяїн впустить її всередину. Та двері залишалися зачиненими. Вона не наважилася підходити до них і смикати за клямку. Думка про це виникла одразу ж, як дівчинка простягнула крихітну ручку вперед. На ній виднівся серйозний опік. Відсмикнувши руку назад, мала притиснула її до грудей.

У ту ж мить здалеку почав доноситися цокіт копит та тупіт людської ходи. Сюди наближалася якась процесія. Мала довго вдивлялася в горизонт, аж поки крізь стіну дощу стало видно натовп людей, котрий колоною просувався крізь степ. Чимало осіб їхало верхи, та більшість все-таки пересувалися на своїх двох. Незважаючи на грозу, процесія рухалася доволі швидко.

Маленька дівчинка із розкритим ротом уважно розглядала людей. Більшість її не помічали, та деякі таки встигали розгледіти у степовій траві маленький чорний клубочок старого поношеного одягу та розпатланого волосся, з-за якого зовсім не було видно обличчя. І, хоча деякі люди помічали її, ніхто й не думав зупинятися.

За хвилин двадцять увесь натовп пройшов. Дощ потрохи стихав. Дівчинка дивилася їм услід. Аж поки за спиною не пролунав жвавий хлопчачий голос:

― Як тебе звати?

Маленька рвучко озирнулася. Перед нею опинилися двоє вершників на конях ― чорному й гнідому. Той, що сидів на чорному коні, був хлопцем років чотирнадцяти, мав шовковисте чорне волосся, пронизуючий до глибини душі погляд чітких зелених очей і безсумнівно неймовірне вбрання. Він був схожий на якого-небудь сина лорда чи якогось впливового чиновника, і справив на дівчинку просто колосальне враження. Інший хлопець мав від сили років вісім, та сидів на коні вкрай впевнено; його блондинисте волосся розвівалося на вітрі, одежа на ньому була дещо бідніша, але акуратна й чиста. За спиною світловолосий мав довгого меча із золотим руків’ям.

 Дівчинка підвелася, наближаючись до них, і витріщилася, не в змозі відвести очей від нестерпно красивого темноволосого хлопця. Їй було всього п’ять, але вона уже відчувала колосальну силу й могутність, що оточували цього хлопця потужним ореолом. Вона не хотіла нікуди йти, їй уже був непотрібен цей будиночок і чоловік, що колись прийняв її до себе, а тепер прогнав, уздрівши її здібності. Вона хотіла лиш стояти і дивитися на цього юнака, поки у голові самі собою матеріалізувалися думки тільки про одне…

Авжеж, цей хлопець точно зможе допомогти їй знайти сестру.

Тож це й було першим, що вона сказала:

― Допоможи мені знайти мою сестру!

Ці слова прозвучали із таким запалом, такою строгістю, що на мить темноволосий хлопчик отетерів. Він очікував, що ця дівчинка заллється сльозами, кликатиме маму чи тата, яких вже точно немає в живих, але… те, з якими палаючими очима вона дивилася на нього, те, як звучав її голос…

Одначе, хлопчик-блондин був не радий такій раптовій заяві:

― Гей! Як ти розмовляєш із моїм повелителем?! Хто давав тобі право про щось просити?! Негайно назви своє ім’я!

Обличчя його набурмосилося, він так і випромінював владу й злість.

Дівчинка ж кинула на хлопця ще лютіший погляд і… явно збиралася щось відповісти, проте прозвучав голос чорноволосого юнака:

― Мене звати Веймонд Скорканс, я прямую до узбережжя Західного моря, аби перетнути океан Надій й заснувати власну державу на території Лантеї.

Створити власну державу, перетнути океан… усе це не могло поміститися в голові маленької дівчинки, але в ту мить вона уже була твердо переконана ― у світі не існує нікого, крім Веймонда Скорканса, хто здатен допомогти їй.

Тож вона й заголосила:

― Веймонде Скорканс! ― і враз опустилася на одне коліно. ― Я клянуся служити тобі вічно, допомогти тобі перетнути океан і сотворити державу, якщо… якщо ти заприсягнешся, що знайдеш мою сестру!

Веймонд зіскочив із коня так ефектно, наче уже був главою могутньої держави. А тоді опустився на одне коліно перед дівчинкою.

Від цього світловолосий хлопчик так і отетерів:

― Ей, що ти робиш?! Ти чого кланяєшся перед цією нетіпахою?! Гей! Відійшла від нього, мала дурепо!